Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька
Читать онлайн книгу.
я хочу
Біля свого плоту.
Тоді пташки знову:
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Чи хлібця, водиці
Принести напиться?
Їм відповідає Марися:
Не хочу я хліба,
Ні води краплини —
Тільки мені треба
Рідної хатини.
Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:
Сирото-сирітко,
Золота голівка,
Те, що хочеш, прохай,
Знайдемо то легко!
А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:
– Мої пташенята,
Благаю одне:
Хай у сні до мене
Матінка прийде!
І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.
Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.
Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:
– Ти прийшла, матусю?
А над нею голос солодкий і тихий:
– Прийшла, дитино.
А слова ті були схожі до тихого подиху.
Пригортається Марися до матері й питає:
– І візьмеш мене з собою, матусю?
І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:
Не пора ще і не час,
Хто розлучив – той злучить нас.
І тоді Марися каже на це:
– О, як тяжко чекати, матусю!
А голос:
Робота-турбота, і час промайне.
Жди, моя люба донечко, мене.
Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.
Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.
Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.
Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.
Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» – відповідала: «Марися сирітка».
Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.
Пісок – вода, пісок – вода.
Рік урожай, а два – біда…
На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.
Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.
Десь під вечір табун розділявся на менші табунці, і кожен гнав своїх додому.
Тоді вже нічого іншого не було чути в Голодній Вульці, як тільки:
– А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!
А