Подорож собаки. Брюс Кэмерон
Читать онлайн книгу.
йому зовсім не було погано, – відповіла Жінка.
Маленький хлопчик дихав гучно, із чханням і голосним хрипом. Його кашель ставав усе гіршим. Обоє батьків завмерли, не зводячи з нього очей.
– Джонні? – промовила Жінка. У її голосі чувся страх.
Наша мати підійшла до неї, стривожено махаючи хвостом. Чоловік поставив цуценя, яке тримав, на підлогу та схопив хлопчика під руку.
– Джонні? Дихати можеш?
Хлопчик нахилився, упершись руками в коліна. Його подих був напруженим, гучним і важким.
– Він синіє! – скрикнула Жінка.
Ми з братами й сестрами здригнулися від неприхованого жаху в її голосі.
– Телефонуй 911! – загорлав на неї Чоловік. – Джонні! Будь зі мною, синку! Дивися на мене!
Свідомо чи ні, ми всі підповзли до матері й опинилися біля її ніг, шукаючи заспокоєння. Вона швидко опустила до нас свій ніс, але важко дихала й була стривожена. Згодом підійшла до Чоловіка й спробувала ткнутися в нього носом. Чоловік не звернув на неї уваги.
– Джонні! – болісно скрикнув він.
Кілька цуценят намагалися послідувати за матір’ю, і коли вона побачила це, то повернулася до нас і підштовхнула мордою назад, щоб не сходили з ковдри й не плуталися під ногами.
Чоловік поклав дитину на канапу. Очі хлопчика моргали, а його подих досі лунав хрипко й болісно. Увійшла Жінка, затискаючи рот руками. Вона плакала.
Я почув сирену, усе гучнішу, а тоді до кімнати увійшли двоє чоловіків і жінка. Вони поклали щось хлопчику на обличчя й винесли його з кімнати на ліжку. Чоловік і Жінка пішли з ними, і ми лишилися самі.
Цуценят від природи тягне досліджувати, тож мої брати й сестри миттєво полишили ковдру й стали обнюхувати дальні кути кімнати. Наша мати ходила довкола й підвивала, постійно здіймаючись на задні лапи, щоб визирнути у вікно. Двійко цуценят слідували за нею.
Я сидів на ковдрі й намагався зрозуміти. Хоча то був не мій хлопчик, я відчував сильне занепокоєння через цю дитину. Це не означало, що я не любив Ітана, – я просто відчував страх.
Будучи цуценятами, ми наслідили в усьому будинку. Я знав, що коли стану старшим, то краще володітиму собою, але на цю пору не усвідомлював, що маю присісти, доки потреба не ставала геть критичною. Я сподівався, що Чоловік і Жінка не гніватимуться на мене.
Ми всі спали, коли Чоловік повернувся додому сам. Він відніс нас у підвал, і я чув, як потім рухався нагорі, а в повітрі витав запах мила. Ми ссали матір – тепер, коли Чоловік був удома, вона остаточно заспокоїлася.
Наступного дня нас віднесли до іншого підвалу в іншому домі. Жінка, від якої пахло кухнею, пранням і собаками, привітала нас поцілунками й звуками, схожими на туркотіння. Її будинок зберігав запахи багатьох-багатьох собак, хоч я бачив лише одного: неповороткого пса, котрий ходив низько над землею, ледь не підмітаючи її своїми великими обвислими вухами.
– Дякую за це. Я справді вдячний вам, Дженніфер, – сказав їй Чоловік.
– Піклуватися