Подорож собаки. Брюс Кэмерон
Читать онлайн книгу.
зістрибнула з ґанку, і я побігла за нею, махаючи хвостом обом жінкам.
– Це не лисиця! – заверещала Ґлорія.
Інша жінка присіла й погладила мене. У неї були теплі ніжні руки, від яких пахло милом і якимись горішками.
– Лисиця? Звісно, ні, це ж цуценя.
– Що воно робить у моєму будинку?
Жінка встала.
– Не можу відповісти вам, мем, це ж ваш будинок. Собака була тут, коли я бачилася з вашою донькою минулого тижня.
– Це неможливо!
– Що ж… подивіться, – сказала жінка, – ось іще одна копія оповістки разом із викликом до суду. – Вона передала Ґлорії якісь папери. – Вам треба буде прийти до суду з вашою донькою. Зрозуміло? Оскільки вона неповнолітня, ви за законом зобов’язані супроводжувати її.
– А що із собакою?
– Перепрошую?
При слові «собака» я сіла. Ґлорія здавалася чимось засмученою, а ось мила леді, гадала я, цілком могла б пригостити мене. Я полюбляла будь-які горішки, навіть солоні, що обпікали язика.
– Заберіть із собою собаку, – сказала Ґлорія.
– Я не можу зробити цього, мем.
– Хочете сказати, вас більше хвилює школярка, що прогуляла кілька уроків, ніж жінка в собачому полоні?
– Власне… так, саме так.
– Та це найтупіше з усього, що я чула. Що ви за офіцер поліції?
– Я шкільний контролер, міс Магоні.
– Я подам офіційну скаргу комісарові поліції.
– Ваше право. А наразі побачимося в суді.
Жінка розвернулася й пішла. Отже, ніяких пригощань.
– Ну, то що мені робити із собакою?! – крикнула їй Ґлорія.
– Викличте контроль за тваринами, мем, вони цим займаються.
– Гаразд, викличу, – сказала Ґлорія.
Я спробувала було піти за нею до будинку, але аж присіла від страху, коли вона крикнула на мене: «Ні!» Ґлорія захряснула двері, залишивши мене надворі.
Я вийшла на переднє подвір’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик і досі чекає мене на вулиці. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущі.
Передні подвір’я будинків на вулиці нагадали дім, де жив Ітан, перш ніж переїхав на Ферму: достатньо великі, щоб у них гратися, і часто обгороджені кущами. Повітря було повне солодкого запаху квітів, і зелень буяла й рясніла скрізь. Я відчувала запахи собак, котів і людей, але жодних качок чи кіз. Випадкова машина проїхала повз мене, звихривши повітря й додавши до буйства запахів свої металево-мастильні аромати.
Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волі без повідця, але ж Ґлорія сама мене відпустила, тож, мабуть, усе гаразд.
Приблизно за годину обнюхувань і досліджень я почула кроки й побачила чоловіка, що гукав:
– Сюди, цуцику!
Моїм першим прагненням було підійти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руці палицю з петлею. Він наближався до мене, виставивши її перед собою.
– Ну ж бо, хороша дівчинка, – казав він мені.
Я шиєю відчувала ту петлю, наче вже була в ній, і відскочила назад.
– Ну ж