Сайонара. Джеймс А. Миченер
Читать онлайн книгу.
в «Атлантік Манслі». Вони прекрасні люди, вони захопливі люди, але вони ніколи не були закохані. Гадаю, що у своєму наметі вночі мій батько, напевно, балакав про мої брекети й про те, на якій машині їздила моя мати. Я впевнений, що він ніколи не говорив про кохання.
– Є краще пояснення, – мовив я, – хлопці з японськими дружинами молодші. У них немає дітей, про яких можна говорити.
Джо обдумав це, зробив ще один ковток і сказав:
– Може, ви й праві, Асе. Але я не збираюся ризикувати. Бо, коли я бачу Кацумі, я бачу жінку, яка могла б полонити моє серце на все життя. – Він оглянув намет, ніби розмірковуючи про те, що збирається сказати, набрався духу й промовив: – Скажіть мені, Асе, а ви відчуваєте подібне до своєї дівчини?
Він знову підловив мене, адже я був професійним військовим. Моє майбутнє було визначене, і я знав, що ніколи не знайду жодної дівчини, яка полонила б моє серце навічно. Серед молодих офіцерів у моєму оточенні любов не була такою. Ти б роздивився навкруги та знайшов привабливу добру жінку, яка погодилася б готувати тобі все життя, а якби вона походила з військової сім’ї, як Ейлін, то це було б іще краще. Я не міг пояснити Келлі, що Ейлін буде найкращою дружиною, про яку може мріяти офіцер військово-повітряних сил, але не такою, як описує він.
– Поглянеш на мене через десять років і побачиш щасливого чоловіка! – сказав я.
Джо зробив останній ковток і мовив:
– Я вірю вам, Асе. Друже, ви один на мільйон. Асе, ви єдиний офіцер на мільйон, з яким я міг би поговорити. – Він незграбно потиснув мою руку і попрямував до виходу на запилену гамірну вулицю. Потім він оглянувся і крикнув: – Друже! Ми це зробимо! Ми одружимося! – І, похитуючись, рушив до їдальні.
МІСІС ВЕБСТЕР: «Я не думаю, що японці гірші, але вважаю, що ми повинні пам’ятати, хто виграв війну».
У понеділок ми з Келлі летіли до Японії в одному літаку, і, спостерігаючи за тим, як він застібав пасок безпеки в кріслі й дійсно радів, що повертається до своєї дівчини, я думав про те, наскільки різними були наші мандрівки. Він направлявся до низенької кругленької Кацумі та майбутнього, яке ніхто не може передбачити, а я – до великого сюрпризу, який генерал Вебстер улаштував для мене: безпечної роботи за столом, одруження з його прекрасною дочкою Ейлін і довгих років просування по службі, напевно, до полковника чи, можливо, навіть генерала.
Я не розмовляв із Келлі під час польоту, бо на борту було кілька полковників і мудрішим мені здавалося сидіти перед ними й обмінюватися ідеями щодо російських пілотів, яких ми зустрічали над Кореєю. Але коли літак сів у Японії, до салону зайшли медики, щоб продезінфікувати його, і Келлі прошепотів до мене (я саме стояв у проході):
– Асе, ви єдиний друг, якого я тут знаю, і ви були в ескадрильї…
Я думав, що він збирається попрохати мене про гроші, і був готовий позичити йому п’ятірку, але він сказав:
– Я хотів поцікавитись, чи не будете ви моїм дружкою. В суботу.
Полковники почали рухатися, і я не міг стояти на місці, сперечаючись. Усе моє єство – все, чого я коли-небудь