Неможлива втеча

      Ви справді хочете поринути в цю історію? Тоді сідайте зручніше, бо на вас чекає тривалий шлях крізь безкінечні простори галактик. Розпочати цю розповідь найкраще з того місця, звідки усе почалося, ― планети Кенрайссел, яка знаходилась в закутках Всесвіту, де зірки догорали свої останні роки. Найближче Сонце знаходилось на відстані тисячі кілометрів від цього Богом забутого місця, яке нагадувало примарну темну кулю, бо морок оповив усе на своєму шляху.

      Саме тут знаходилася в’язниця Кенрайссел, яка тримала у своєму серці весь бруд, що догнивав у її стінах. Сюди попадають всі вороги людства ― вигнанці, які повинні бути ізольовані від решти світу: гидоту, народжену в пелюшках, яка стала монстром. Тут тримали найнебезпечніших злочинців, що могли накоїти немало лиха, опинившись на свободі. В’язниця була настільки добре оснащена охороною і обладнанням, що навіть примара не пролетіла би без уваги. Але був один чоловік, якому все-таки вдалося втекти з цього клятого місця. Ним став ув’язнений під номером 603. Спитаєте, а як же йому це вдалося? Про це ви дізнаєтеся пізніше, бо саме про нього буде йтися мова у нашій оповіді.

      В’язень № 603 жив у невеликій кімнаті із сірими стінами, в якій знаходилось ліжко і туалет. Тут не було жодних вікон, лише металеві двері. Люмінесцентні лампи, що випромінювали світло, загороджували сталеві ґрати. Це був мініатюрний світ, в якому в’язень проводив рік за роком. Та що назвати роком? Час тут став схожим на жувальну гуму, яка тягнулася безкінечно.

      Чоловік прислухався до кожного звуку, але завжди зустрічався із німою тишею, яка вгризалися у голову. Приходилось постійно мугикати собі щось під ніс, а деколи він любив закричати на цілу камеру: всеодно його ніхто не почує. Деколи він підносив вухо до стіни, сподіваючись почути там чужий голос, але складалося враження, що там нікого не було. Напевно його одного залишили догнивати у цих стінах, так ніколи й не побачивши, що твориться за їхніми межами.

      Йому не вдавалося згадати нічого, що з ним трапилося до ув’язнення, наче хтось навмисне стер пам’ять. Коли в’язень починав пригадувати своє минуле, в його голові з’являлася темна прірва. Він напружував свій мозок на всю потужність, але, як наслідок, отримував лише пекельний головний біль. Ці муки не давали йому нормально спати, бо він більше за все на світі хотів пригадати себе, щоб відчути тим, ким він насправді являється. А без минулого в’язень почував себе нікчемним хробаком, що догниває свої останні дні у стінах в’язниці.

      Він задавав собі питання: «Хто я такий?», «І в цьому була суть мого існування чи я це дізнаюсь уже після смерті?». А смерть у його свідомості була розпеченим жалом, що вела до краю прірви. Сидячи на обідку унітаза, в’язень подумав: «Цікаво, чи можу я втопитися в туалетній воді, або розбити голову об металевий обідок?». Одного разу він таки засунув голову в унітаз, але щойно у нього закінчилось дихання, в’язень виліз з огидної діри, ковтнувши брудної води. Весь вміст шлунка чоловік виблював назад в унітаз. Той, хто спостерігав за усім цим дійством зі сторони, немов промовляв: «Ти можеш здохнути і про тебе ніхто більше не згадає, або продовжувати марнувати свої роки, працюючи на нас».

      А зайнятися тут і справді було чим. Інстинкт виживання трактував тут нові правила, яким треба підпорядковуватись, щоб продовжувати своє існування. Конвой, що складався з сталевих озброєних роботів, приносив обладнання для в’язня. Призначенням для ув’язненого № 603 стало майстрування чоботів із міцної темної шкіри. За цим заняттям він проводив майже цілісінький день. Якщо ти не хотів працювати, тебе лишали їжі, а померти голодною смертю не побажаєш навіть ворогу.

      Ранок в’язень вирішив починати із розминки і тренувань, щоб тримати себе у моральній і фізичній формі. Це був вияв його людської волі, його вибір, що ще асоціював його з примарною свободою. Потайки він мріяв, що одного дня йому вдасться вибратися з цього місця і помститися усім, хто його сюди запроторив.

      Кожного дня в дверях камери з’являлася вузька щілина, звідки в’язень отримував пластикову тацю з їжею. Не втрачаючи часу, чоловік кидався на чергову страву, як леопард, що хоче розгризти бажану лань. Не можна було сказати, що сніданок був ситним і смачним, але, щоб не вмерти з голоду, цього вистачало вдосталь. В обід щілина відкривалася вдруге і в’язень поглинав чергову порцію їжі. Вона була на смак притомно солодка, що аж зводила язик. Така страва допомагала на нетривалий час поринути в екстаз, заспокоюючи нерви і забираючи гнітючі думки. Він знав, що уже неможливо щось змінити, але десь в середині відчував примарний запах свободи.

      Як завжди одного дня ув’язненому принесли обладнання для роботи. Воно складалося зі сталевого станка, оснащеного інструментами, кнопками і важелями. Взявшись