Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
і більше. На очі полився гарячий піт, що заважав дивитися на дорогу.
Тим часом сонце піднялося до полудня, ще більше припікаючи в голову. Не зважаючи на пекельну жару, чоловік продовжував йти піщаною дюною, сподіваючись знайти омріяний оазис. Він дивився попереду себе, а краєвид перед ним почав плавати, гойдаючись хвилями. Несподівано ноги чоловіка підкосились, а в очах потемніло. Він звалився із дюни і покотився вниз. Лиш тихий вітерець обвівав його змучене тіло, що валялося на піску.
Чоловік отямився від неймовірного болю. Все його тіло обпікав пекельний пісок. Він розплющив повіки і подивився на блакитне ясне полотно. Здавалося, що сонце на небі потемніло. Можливо це було лише марення. З останніх сил він встав на ноги і продовжив свій шлях крізь безмежну пустелю. Минула невідома кількість часу, доки піщаний рельєф змінився на пустир: на потрісканій землі росли високі кактуси і криві чагарники. Чоловік йшов далі і далі, а кожен крок віддавав ниючим болем. Одяг, схожий на ганчір’я, промок від гарячого поту. Очі сльозилися, а крізь пелену він побачив, як на обрії виростають гострі шпичасті скелі. Посеред скель вимальовувалось поселення: крихітні домівки, наче плавали у тумані із спітнілих сліз. Саме така картина застигла у пам’яті чоловіка, коли він звалився на гарячу землю і втратив свідомість.
Прокинувшись у теплому ліжку, в’язень зрозумів, що це все був лише дурний сон. Але тільки-но він озирнувся, то помітив, що знайомі сірі стіни камери змінились на охайну кімнату, оточену меблями. На тумбочці палав мідний підсвічник. Навпроти стояла книжкова шафа, зроблена з темного дубу. Чоловік встав з ліжка і глянув у вікно: крізь темряву прорізалось світло гасових ламп, що освітлювали вуличку. Він намагався вдивитися в силуети, як раптом почув, як за його спиною скрипнули двері.
Чоловік обернувся і побачив перед собою жінку, що зайшла до кімнати. Вона була невисокою на зріст, мала руде хвилясте волосся, на носі і щоках красувалося ластовиння. Жінка носила просторе малинове плаття з візерунками і туфлі на короткому підйомі. Вона окинула його поглядом і запитала:
– Хто ти такий?
– Цього я і сам не знаю, ― чоловік відчув, як світ перед його очима почав тьмяніти. Його долала нестерпна слабкість і він присів на край ліжка. ― Жінко, можеш принести мені води, бо в роті геть пересохло. Якби твоя ласка…
– Мене звати Мері Стюарт, ― вона обернулась і пішла.
Через деякий час вона вернулась із келихом води і мискою бобів, що плавали в бордовій юшці. На запах вони були цілком апетитні.
– Візьми поїж, тобі треба набиратися сил, ― сказала Мері і простягла йому миску з бобами і келих.
Чоловік з насолодою випив воду, так що аж губи тремтіли, коли він поглинав рідину: каплі стікали по його густій бороді. Коли він допив, то відставив келих на тумбочку, поруч із підсвічником. На смак боби чудово куштували.
– Ти мені нагадуєш мого старого знайомого ― Джона Сміта, ― промовила Мері. ― Якби не борода і довгі пасма волосся ― вилитий Джон.