Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
мене одного, Мері.
– Як знаєш, ― вона вийшла і зачинила за собою двері.
Джон виглянув на вулицю крізь вікно, де бігали хлопчаки. Що краще: провести вічність у камері, як в’язень без пам’яті, чи все життя бути прикутим до ліжка, як людина, що залишилась із власними розбитими мріями? Цього він не знав і не підозрював, яке лайно йому ще могла підготувати доля. Там за вікном був інший світ ― світ, в якому він колись мешкав, світ, який ще десь жив у закутках його пам’яті. Це був його світ. Скупі чоловічі сльози скотилися по його обличчю. Він розмазав їх по щоках і ліг на подушку. Сон не скоро поглинув його думки ― вони продовжували роїтися в голові, як мошкара, що літала над голубим плесом.
Наступного ранку Мері розбудила Джона, коли малинове сонце тільки розкинуло перші промені на землю. Він розплющив свої сонні повіки і подивився на неї:
– Якого біса ти мене розбудила так рано? ― Джон позіхнув.
– Час постригти тебе, засранцю. Я не можу дивитися на твою довгу бридку бороду, в якій скоро заведуться пацюки, і цю щітку під твоїм носом теж варто збрити.
Вона посадила його на інвалідний візок і повезла до вітальні. Там на стіні над комодом висіло велике люстро. Джон вперше за багато років, проведених за ґратами, нарешті зміг розгледіти своє зображення: копиця темного довгого волосся, що звисала до плечей, смуглява шкіра, темні синці під карими очима, вузький гачкуватий ніс. Він мав худе змарніле обличчя, гострі вилиці. Густа брунатна борода бадиллям звисала донизу, прикриваючи підборіддя, а вуса нагадували чорну брудну щітку.
Мері вдягнула на Джона фартух, щоб не забруднити одяг, і нанесла на обличчя білу піну для бриття. Вона помила руки у мисці і взяла небезпечне лезо.
– І цим ти мене зібралася поголити? Ти що смерті моєї хочеш?
– Колись хотіла, але тепер усе змінилось. Будеш рипатись, отримаєш поріз. Тримай голову рівно, ось так, і не рухайся. ― Мері пройшлася лезом по бороді і промила його в мисці, а потім знову збрила волосся.
– А де зараз твій малий? ― поцікавився Джон.
– Девід зараз в школі, ― повідомила Мері. ― І мені теж туди треба буде туди йти, тому я маю якнайшвидше з тобою закінчити.
– Чому ти маєш туди йти?
– Я працюю там вчителькою. Викладаю дітям літературу.
– То це твоя книжкова шафа знаходиться у моїй кімнаті?
– Я люблю колекціонувати книги. Варто і тобі щось почитати.
– Я не люблю читати. Мені найбільше за все хочеться вийти звідси і пуститися берега. Ай, боляче! ― Джон відчув, як лезо вжалило його. ― Ти навмисне пустила мені кров?!
– Вибач, вибач, любий. Я попереджала тримати голову рівно і не говори, коли я проводжу лезом по шиї: так можна зачепити артерію. ― Мері промила лезо.― До того ж, щоб подорожувати, тобі не обов’язково виходити кудись: книги найкращий спосіб, щоб потрапити у тисячі різних місць. Спробуй щось почитати і ти сам це зрозумієш.
– І що ти мені порадиш?
– Мені подобаються книги сучасного французького письменника Жуль Верна. Пораджу тобі роман «Навколо світу за 80 днів». Це допоможе тобі скоротити час.
Нарешті Мері