Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
проросли крізь очі, залізли в пащу, впилися в шкіру. Його моторошний крик змінився якимось незрозумілими звуками, схожими на хрип чи булькання. Щупальця проростали в глиб тіла, трощили нутрощі, пожирали плоть, доки ковбой не перетворився на ртутну масу. Ртуть чи щось подібне до неї почало набувати форму. Речовина обросла шкірою, на ній виріс одяг. Тепер перед шерифом з’явився новий Біллі, очі якого світились сріблястими вогниками.
– Тобі вже краще, Біллі? ― запитав шериф.
– Набагато, ― надприродним голосом промовив той.
– От і добре. Зачекай трохи і я випущу тебе, коли повністю станеш одним із нас.
* * *
Джона розбудило вранішнє світло, яке просвічувало крізь фіранки. Він потягнув руки догори і протер заспані очі. Ноги під простирадлом горіли, наче їх тримали біля вогнища. Щоб знову почати ходити треба багато зусиль.
Спрямувавши погляд на пальці, Джон напружив усе своє тіло, направивши енергію на кінцівки. Пальці не рухались. Він спробував знову, так що його лице аж почервоніло від напливу крові. Спроба була марною. Чоловік зміряв гнівним поглядом ноги і почав усе спочатку. На якусь мить йому здалося, що лівий мізинець поворухнувся, але, мабуть, то було лише оманою свідомості. Ступні залишались важким непідйомним каменем.
Раптом ноги запалали блакитним вогнем. Крик ледь не зірвався з його уст через несамовитий біль. Жах застив у його очах, коли він дивився на це дійство. У повітрі завис запах обсмаленої свині. Вони горять! Якого дідька вони палають?! Та все неодмінно закінчилось. Джон втупився на ноги. Він не знав, що очікувати йому далі.
А далі стало тільки гірше. Джон все частіше почав помічати помутніння в своїй голові, що супроводжувалося дивними образами, роздвоєнням в очах, розсіяністю, приступами агресії і плутаниною думок. Він не бачив жодних результатів, але Джексон наполягав на продовженні експерименту.
День минав за днем. Одного разу його зловили корчі. Від болі він скрутився і впав із інвалідного візка, розпластавшись на підлозі. В хаті нікого не було, щоб допомогти йому. В такому стані він пролежав півдня, доки не з’явилася Мері і не підняла його.
Час від часу у своїй кімнаті Джон помічав темну згорблену постать із каптуром, що проходила повз його вікно. Вона почала з’являтися все частіше і частіше. Деколи постать із гачкуватим носом, немов зробленого з білого пластиліну, стояла перед вікном, а потім неспішним кроком йшла далі. Джон розповів про це Мері.
– Не бери дурне до голови, ― сказала вона. ― Це всього лише марення. Тобі потрібно перестати пити ці ліки ― вони роблять тобі тільки гірше, а жодного позитивного результату немає.
І коли Джон вже майже змирився з думкою, що більше ніколи не стане на ноги, трапилось справжнє диво. Сталось це в той день, коли на вулиці накрапав дощ. Холодний вітер свистів крізь дерев’яну шибку. В черговий раз Джон напружив пальці. Ноги запалали блакитним полум’ям. Він відчув, як кістки всередині затріщали, плоть пройняло жаром. Він завив від пекельної болі. Тепер палало все тіло. Щось невідоме підняло його вгору. Кожна клітина тіла в його організмі наповнилася