Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
тікав.
– Помиляєшся док, ― заявив Джон. ― Я виберусь звідси.
В’язень відчув, як по шкірі поповзли мурашки, коли горбата постать із скальпелем в руках підходила до нього з кожним кроком все ближче і ближче.
Джон в кінці кінців впав на закривавлену підлогу: останні сили покинули його. Гостре вістря скальпеля жахливим болем врізалося в ногу. Джон закричав ― крик роздирав його горло. Лікар розпоров йому праву ікру, і кров забряжчала, стікаючи по ступнях на підлогу.
– Ти напевно думаєш, що це я роблю зло по відношенню до тебе?! ― загарчав чоловік і засадив лезом по другій нозі, розпоровши наступну ікру. ― А ти згадай № 603 скількох людей довелося вбити тобі, перш ніж ти опинився тут. Ти, мабуть, хочеш прощення за свої гріхи? Я тебе розчарую. Чорна фарба не виводиться з білого сукна. Її треба вирізати з корінням.
Витягнувши скальпель з другої ноги, каратель пішов до столу за новим інструментом. Тим часом в’язень продовжував корчитись від болі. З його ніг цівками струменіла багряна кров.
– Ти ще поплатишся за це, сучий виблюдок, ― крізь зуби процідив Джон. ― Кажеш, я вбив багатьох людей? Ти підеш наступним у скарбничку.
– В такому стані ти нічого мені не зробиш, ― спокійним тоном повідомив кат. ― Через пару годин ти стечеш кров’ю. А доки цього не сталося, ти повинен розповісти звідки в тебе взявся той браслет, бо в іншому випадку ти пізнаєш, що таке справжній біль, коли тобі в очі засипають пісок, який поступово починає роз’їдати твою плоть. Мені ні грама не шкода обірвати нитку твого нікчемного життя, але ти ще можеш заслужити прощення.
– Прощення?! ― здивувався Джон. ― Ти хочеш, щоб я заслужив прощення?! Та я швидше потраплю в пекло і тебе заберу з собою, ніж ти від мене щось дізнаєшся.
– Сміла заява, ― погодився горбун. ― Та в пекло ти неодмінно попадеш, можеш у цьому не сумніватися.
Доки садист вигадував новий метод тортури, Джон все ще лежав на брудній підлозі і важко дихав. Він знав, що повинен щось зробити, розуміючи, що з кожною хвилиною з нього витікають останні каплі життя. Джон намагався щось промовити, але замість слів з нього виходив незрозумілий стогін. Каратель прийняв це, як остаточну поразку. Він взяв шприц із темною речовиною, схожу на соєвий соус, і вколов у ноги. Джон завив від нової хвилі болі. Він відчув, як гострі шпичаки пронизують його зсередини, а тіло нижче пояса почало німіти. В’язень від болі скрутився в сильних муках.
Горбун взяв ножа і заявив:
– Тепер я буду відрізати від тебе шматочок за шматочком. А ти будеш дивитися, як твоє тіло повільно помирає.
– Не буде, ― озвався позаду чийсь грубий чоловічий голос, а горбун аж стрепенувся від несподіванки.
– Що за… ― не встиг договорити кат, як його слова заглушив вистріл із пістолета. Куля прострелила його голову, а з чорної діри в його черепі вилилась темна кров. Як то кажуть, катюзі по заслузі.
Перед тим, як остаточно втратити свідомість, Джон розгледів обличчя свого рятівника. Це був незнайомець