Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник
Читать онлайн книгу.аби мав добру силу.
– Бери собі одразу ягня, – утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв.
А потім сказав:
– Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
– А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…
– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
– Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:
– Чого, хлопче, співаєш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пішов би ти до мене на службу?
– Та я на службі – чужі вівці пасу.
– А що тобі платять?
– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
– А де твоя мама?
– В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров