Казки про богатирів та лицарів. Сборник
Читать онлайн книгу.
води поставила.
– Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води – уже наїдається, а все ціле.
– Що, – каже, – наївся?
– Спасибі, вже.
– Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому і каже:
– Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і зброю.
– Це, – каже, – така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об’являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
– Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
Доступив до царя:
– Так, – каже, – і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
– Лягайте, – каже, – спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
– Звертай! – кричить.
– Ні, – каже, – звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
– Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
– Що ж, – каже, – вся сила моя от у цих рукавицях.
Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
– Де ж ваша сила?
– Сила моя, – каже, – в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову – таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
– Сила моя, – каже, – в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
– Ви б, – каже, – в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
– Е, – каже, – щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої