Казки про богатирів та лицарів. Сборник
Читать онлайн книгу.
якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне місце.
– Що з тобою? Чому зажурився? – питає дівчина зі страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?
– Люблю тебе й задоволений усім, лише журюся, бо мушу тебе залишити.
– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.
– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?
– Виджу, виджу…
– А на його верхівці чи видиш три хусточки?
– Виджу… Дві з них червоної барви, а одна біленька.
– То знай: оті криваві означають, що мої брати в біді, а біла хусточка моя. І їх були білі, а тепер червоні… Межи нами є така угода: якщо хто потрапить у біду, треба поспішати йому на допомогу. Криваві білявчата кличуть мене на поміч братам!
Дівчина трохи заспокоїлась:
– Якщо межи вами є така угода, я тебе не спиняю.
Тоді Мирко приготував на дорогу їжу. Взяв із собою й пса – адже кожний із братів мав коло себе цього вірного слугу, з котрим не розлучався.
Коли розлучалися, дівчина дала Миркові пляшечку із живлющою водою:
– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобі у пригоді.
Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь і доти не став, доки не дійшов до високого дуба. Дивиться – справді, його хустка біла, а з інших кров капає.
І зразу рушив дорогою, котрою пішов середущий брат. Йде, йде і понад вечір дійшов до того місця, де дві дороги з’єдналися й далі знову лиш одна вела.
– Ага, – думає собі, – тут путі зійшлися, тут і мої брати, напевно, зустрілися і звідси разом пішли далі. Піду і я туди.
Почало смеркатися. Мирко розклав собі вогонь, повечеряв і переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде… А лісові кінця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве її видко – не возова, а пішник (стежка).
Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у віконце, а хижка порожня, немає нікого, а коло хижі прив’язані пси обох братів.
– Но, – думає собі, – раз тут їхні пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду їх чекати.
Мирко розклав вогонь, відрізав солонини, настромив на рожен і пече.
Поїв, напився води, а братів нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чує – на дубі хтось стогне:
– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як мені студено!
Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.
– Гей, бабо, як вам студено, то ходіть погрітися.
– Йу-у-у-й… боюся, що твої пси мене покусають. Але знаєш що? Я кину тобі волос, поклади його в огонь, а тоді я спокійно зійду.
– Но, дай сюди той волос, – сміється Мирко.
Баба кинула волос, і він поклав його на вогонь.
Волос згорів, і баба тої ж хвилини так, як кішка, спустилася з дуба, а пси навіть хвостом на неї не махнули, ніби закам’яніли.
Тоді стара побігла до хижі й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.
Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася і ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неї текло.
– Гей, стара відьмо, –