Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
Ви почали з того, що поспішили дати пораду імператорським солдатам, які щойно прикінчили Вітольда Подебрада, втікати або сховатися, тому що ви знали, що пльзеньські робітники, котрі мали мужність визнавати себе протестантами й обожнювали Вітольда, вже йшли помститися за смерть свого вождя, готуючись розтерзати на шмаття його вбивць. Потім ви вирушили до моєї прабабки Ульріки, тремтячої й заляканої вдови Вітольда, і запропонували їй прощення імператора Фердинанда Другого[116], збереження її маєтків, титулів, свободи, життя її дітей – за умови, якщо вона слухатиме ваших порад і платитиме за ваші послуги золотом. Вона погодилася на це: материнська любов штовхнула її на такий легкодухий учинок. Вона не вшанувала мученицької кончини свого шляхетного чоловіка. Вона народилася католичкою й відреклася від своєї віри тільки з любові до чоловіка. Вона не знайшла в собі сили піти на злидні, вигнання, гоніння заради того, щоб зберегти дітям віру, яку їхній батько щойно засвідчив своєю кров'ю, і зберегти їм те ім'я, яке він прославив більше за всіх своїх предків – гуситів, калекстинів[117], таборитів, сиріт[118], союзних братів[119] і лютеран». (Усе це, мила Порпоріно, назви єретичних сект, що існували в часи Яна Гуса й Мартіна Лютера; до них, очевидно, належала й та гілка роду Подебрадів, од якої походимо ми.)
«Словом, – вів далі Альберт, – саксонка злякалася й поступилася. Ви заволоділи замком, ви змусили імператорських солдатів покинути його, ви врятували наші маєтки. На величезному багатті ви спалили всі наші грамоти, весь наш архів. От чому моїй тітоньці, на її щастя, не вдалося відновити родовідне древо Подебрадів, і вона знайшла собі їжу більш легкотравну – родовід Рудольштадтів. За ваші послуги ви дістали велику нагороду, – ви розбагатіли, дуже розбагатіли. Через три місяці Ульріці було дозволено вирушити до Відня і припасти до стоп імператора, який одразу милостиво дозволив їй змінити підданство її дітей, виховувати їх під вашим керівництвом у католицькій вірі, а в майбутньому віддати на військову службу й дозволити боротися під тими прапорами, проти яких так мужньо боролись їхній батько й діди. Словом, я й мої сини, ми були зараховані до лав війська австрійського тирана…»
«Ти й твої сини!..» – з розпачем скрикнула тітонька, бачачи, що він зовсім заговорюється.
«Так, мої сини: Сиґізмунд і Рудольф», – відповів пресерйозно Альберт.
«Це імена мого батька й дядька, – пояснив граф Християн. – Альберте, чи ти сповна розуму? Опам'ятайся, сину мій! Понад сторіччя відокремлює нас від цих сумних подій, що сталися з волі Божої…»
Альберт стояв на своєму. Він переконав себе й хотів переконати нас у тому, що він – Братислав, син Вітольда, і перший з Подебрадів, який носив материнське ім'я – Рудольштадт. Він розповів нам про своє дитинство і про катування графа Вітольда, про які він зберіг найясніший спомин. Винуватцем мученицької смерті Вітольда він уважав єзуїта Дітмара (яким, на його думку, був не хто інший, як абат-гувернер). Він говорив також про