Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
дитя моє, – відповіла каноніса, – що ця розсудлива, самовіддана прабабка, яка зуміла зберегти своїм дітям життя, а нащадкам незалежність, статок, почесті – все, чим вони тепер користуються, – ви гадаєте, що вона відродилася знову в мені? Знайте ж, Альберте, я так люблю вас, що в змозі була б зробити навіть більше, ніж вона. Я пожертвувала б своїм життям, якби цією ціною могла зцілити ваш розум, що помутився».
Альберт якийсь час мовчки дивився на тітку, і в його погляді крізь суворість проглядала ніжність.
«Ні, ні, – сказав він нарешті, підходячи до неї й опускаючись біля її ніг на коліна, – ви ангел, і колись ви причастилися з дерев'яної чаші гуситів. А все-таки саксонка тут: її голос сьогодні долинав до мене кілька разів».
«Припустіть, що це я, Альберте, – проказала я, намагаючись його розвеселити, – тільки не дуже гнівайтеся на мене за те, що я не віддала вас катам тисяча шістсот дев'ятнадцятого року».
«Ви – моя мати! – скрикнув він, дивлячись на мене страшними очима. – Не говоріть мені цього, тому що я не можу вас простити. Господь відродив мене в лоні більш сильної жінки, він загартував кров'ю Жижки моє єство, що збилось із правильного шляху. Амаліє, не дивіться на мене, а головне, не говоріть зі мною! Це ваш голос, Ульріко, заподіяв мені сьогодні всі ці страждання!»
Із цими словами Альберт стрімко вийшов, залишивши нас у найпригніченішому стані, бо ми з гіркотою переконалися в розладі його розуму.
Була друга година пополудні. Перед цим ми спокійно пообідали. За обідом нічого, крім води, Альберт не пив, так що його божевільні слова ніяк не можна було пояснити сп'янінням. Тітонька з капеланом зараз же побігли за ним услід: уважаючи його тяжкохворим, вони хотіли чим-небудь допомогти йому. Але – незбагненна річ! – Альберт зник, немов якими чарами. Його ніде не могли знайти: ні в його кімнаті, ні в кімнаті матері, де він часто зачинявся, у жодному із завулків замку. Його всюди шукали – в саду, біля річкового заповідника, в околишніх лісах, у горах. Жодна людина не бачила його ні поблизу, ні здалеку. Навіть слідів його не могли знайти. Ніхто в замку цієї ночі не лягав спати. Служники зі смолоскипами до самого світанку шукали його.
Уся родина молилася. Наступний день минув у тій же тривозі, а наступна ніч – у тій же зневірі. Не вмію вам висловити, в якому жаху була я – адже досі я жодного разу не відчувала таких хвилювань і не переживала настільки важливих сімейних подій. Я була переконана, що Альберт позбавив себе життя або втік назавжди. Зі мною стався нервовий напад, мене трясла лихоманка. Незважаючи на жах, що вселяється мені цією дивною, фатальною людиною, у мені все ще жив залишок любові до нього. У мого батька вистачило сил вирушити на полювання: він уявляв, що десь у глибині лісів знайде слід Альберта. Бідна моя тітонька, що терзалася горем, не падала духом, була діяльна, мужня, доглядала за мною й намагалася всіх заспокоїти. Дядько молився день і ніч. Бачачи його гарячу віру й стоїчну покірність волі Божій, я пошкодувала, що не набожна.
Абат