Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
ні бруду, ні дір, тільки золоте шиття потемніло, наче він був у сирому місці або проводив ночі просто неба. Із взуттям у нього також було все гаразд, – очевидно, він ходив не багато. Тільки борода й волосся свідчили про те, що він давно ними не займався. Від цього дня, треба сказати, він перестав голитися й пудрити волосся, як інші чоловіки, – ось чому він вам, Ніно, і видався примарою.
Тітонька з лементом кинулася до нього.
«Що з вами, мила тітонько? – запитав він, цілуючи їй руку. – Можна подумати, що ви мене цілу вічність не бачили».
«Бідолашний мій хлопчику, – скрикнула вона, – ти ж пропадав цілий тиждень, ні словом нас не попередивши! Ось уже сім жахливих днів, сім жахливих ночей, як ми тебе шукаємо, плачемо за тобою, молимося за тебе».
«Сім днів? – повторив Альберт, з подивом дивлячись на неї. – Тобто ви хочете сказати, мила тітонько, – сім годин? Адже я тільки сьогодні вранці пішов на прогулянку і, як бачите, повернувся, не спізнившись до вечері. Невже я міг настільки стривожити вас такою короткою відсутністю?»
«Так, звичайно, – мовила каноніса, боячись погіршити хворобливий стан племінника, розкривши йому правду. – Це я обмовилась: я хотіла сказати – сім годин. А хвилювалась я тому, що ти не звик до таких тривалих прогулянок; до того ж я бачила сьогодні вночі поганий сон, і це вивело мене з рівноваги».
«Мила тітонько, чудесний мій друже! – ніжно мовив Альберт, цілуючи її руки. – Ви мене любите, як малу дитину. Але батько, сподіваюся, не хвилювався?»
«Аж ніяк. Він чекає тебе вечеряти. Уявляю, який ти, мабуть, голодний».
«Не дуже: адже я добре пообідав».
«Де й коли, Альберте?»
«Та тут же, сьогодні, з вами, мила тітонько. Але я бачу, що ви все ще не прийшли до тями. Який я засмучений, що так налякав вас. Але чи міг я це передбачити?»
«Ну, ти ж мене знаєш. Краще розкажи, де ти їв і де спав відтоді, як пішов з дому».
«Із сьогоднішнього ранку? Та як же я міг хотіти спати, як міг зголодніти?»
«А скажи, тобі нездужається?»
«Нітрохи».
«Ти не стомився? Ти, мабуть, багато ходив, піднімався на гори? Це дуже стомливо. Де ж ти був?»
Альберт прикрив очі рукою, мовби силкуючись згадати, але не зміг.
«Зізнатися, нічого не пам'ятаю, – нарешті мовив він. – Дуже вже я був зайнятий своїми думками. Я йшов, нічого не помічаючи, як, пам'ятаєте, бувало в дитинстві. Адже я ніколи не міг відповісти на жодне з ваших запитань».
«Ну, а під час своїх подорожей ти звертав увагу на те, що бачив?»
«Іноді, але не завжди. Я багато чого спостерігав, але багато чого й забув, дякувати Богові».
«А чому «дякувати Богові»?»
«Та тому, що на землі доводиться бачити жахливі речі», – відповів він, підводячись із похмурим виглядом, якого раніше тітонька не помічала в ньому.
Тут вона зрозуміла, що не слід більше змушувати його говорити, і поспішила до дядька повідомити, що син його знайшовся. Ніхто в будинку ще не знав цього, ніхто