Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
і здоров'я. Але не надавайте цьому значення, Ніно. З вами повториться те ж, що було зі мною: три дні він буде запобігливий, привітний, а потім забуде навіть про ваше існування.
– Я бачу, що мені доведеться звикати тут до жартів, – сказала Консуело.
– Чи не правда, дорога тітонько, – звернулась Амалія напівголосно до каноніси, що підійшла й сіла між нею й Консуело, – чи не правда, мій кузен надзвичайно люб'язний із милою Порпоріною?
– Не насміхайтеся над ним, Амаліє, – лагідно відповіла Вінцеслава. – Синьйора й без того незабаром довідається про причину наших прикростей.
– Я нітрохи не насміхаюся, тітонько. Альберт сьогодні має прекрасний вигляд, і я радію, бачачи його таким, яким, мені здається, він жодного разу не був відтоді, як я тут. Якби він іще поголився та напудрив волосся, як усі, можна було б подумати, що він ніколи не був хворий.
– Справді, його спокійний і здоровий вигляд приємно вражає мене, – сказала каноніса, – але я вже боюся вірити, що таке щастя може тривати довго.
– Який добрий і шляхетний він має вигляд! – зауважила Консуело, бажаючи завоювати серце каноніси похвалою її улюбленцеві.
– Ви вважаєте? – запитала Амалія, пронизуючи подругу лукавим і пустотливим поглядом.
– Так, вважаю, – відповіла Консуело рішуче, – я ще вчора ввечері сказала вам, синьйоро, що ніколи жодне обличчя не вселяло мені такої поваги, як обличчя вашого кузена.
– О мила дівчино! – вигукнула каноніса, раптом відкидаючи свою манірність і гаряче стискаючи руки Консуело. – Добрі серця швидко впізнають одне одного. Я так боялася, що наш бідолашний Альберт може налякати вас. Мені дуже важко буває читати на обличчях людей відчуженість, яку викликають такі хвороби. Але ви, я бачу, чуйна й відразу зрозуміли, що в цьому хворому, змученому тілі таїться піднесена душа, гідна кращої долі.
Консуело, розчулена до сліз словами предоброї каноніси, поривчасто поцілувала їй руку. Вона відчувала вже більше симпатії й довіри до цієї горбатої бабці, ніж до блискучої та легковажної Амалії.
Розмову їхню перебив барон Фрідріх, який, розхрабрившись, підійшов до синьйори Порпоріни з великим проханням. Іще більш незграбний у дамському товаристві, ніж старший брат (це, мабуть, було в них у роду, а тому не дивно, що ця риса дійшла до останньої межі в графа Альберта), барон скоромовкою промимрив якусь промову, пересипаючи її безліччю вибачень, які Амалія постаралася перекласти й пояснити Консуело.
– Мій батько запитує, – сказала Амалія, – чи почуваєтеся ви спроможною після такої стомлюючої подорожі взятися за музику й чи не зловживемо ми вашою добротою, якщо попросимо прослухати мій спів і висловити свою думку про постановку мого голосу.
– Із задоволенням, – відповіла Консуело, швидко підходячи до клавесина й відкриваючи його.
– Ось побачите, – прошепотіла їй Амалія, встановлюючи ноти на пюпітр, – Альберт зараз же втече, хоч хай які прекрасні ваші очі й мої.
Дійсно,