Із медом полин. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
й джемом поливають, пам’ятаєш? – запитала, не чекаючи відповіді, бо знала: Валька таки частіше їла те морозиво й, певно, добре затямила його смак.
Але насправді Валька забула. Бо за тридцять літ попоїла ще й не таких смаколиків.[9] Тому небавом повела далі:
– А чим для нас була жувальна гумка… Несусвітністю, яку інші тодішні діти мали за звичайну цукерку! Це як тепер твоя Оленка мріє поїхати в столичний зоопарк. А мій Максимко там уже побував! Усе поруч, варто лише захотіти сягнути до нього…
– З моїм боягузтвом, Валько, тільки в полі гребтися, а не до столиці їхати, – відказала на те слабодуха кума. – Я селючка природжена!
– Таж ніхто не кличе тебе туди жити! – різко відповіла містянка. Але теми не змінювала, вела своє. – Згадай-но, як із новаторських приладів у мого порівняно небідного батька-вчителя був лише калькулятор! Хіба ми тоді сподівалися, що колись матимемо мобільний зв’язок, комп’ютери, Інтернет! Чи думала я, що, заплативши п’ятдесят гривень на місяць, зможу спілкуватися з цілим світом?! Тепер жодного дня не маю без Інтернету! Бо коли він зникає, то так, як у тюремній камері, почуваюся! Там, у тому Інтернеті, – моя робота, мої друзі (багатьох з них ніколи наяву й не бачила), там інформація про все на світі й відповіді на які хочеш запитання! Ми й не уявляли, що вже через п’ятнадцять років усе так зміниться. Але ж змінилося! Тільки трохи потерпіли…
– Тогово-но, Валько, то ти можеш користуватися тим Інтернетом. А я про нього чула хіба, як на заочному вчилася. Але так і не покористувалася. Він мені й не треба. Жила без нього тридцять літ…
– Але ж, Марійко, життя триває, мине трохи часу – і в селах теж з’явиться ця світова павутина. І тоді ми будемо теревенити з тобою не телефоном, а емейлами, – Валька широко оскалилася, бо розуміла: про що, про що, а про e-mail, електронну скриньку та віртуальне спілкування кума Марійка й гадки не має. Вона майстриня в іншому: знає предосить рецептів смачних і модних салатів або спросоння може порадити, як закрутити в банки, щоб довго зберігався й не псувався жаркого літа, запечений сальтисон.
– Валько, ти бібліотекарка, бачишся з розумними людьми, тож тобі й треба багато знати. А я ж сільська людина… Ну вивчилася на бухгалтерку, але нічого, крім диплома, мені те заочне навчання не дало… Тогово-но, ще, знаєш, що мене вразило в монастирі? – тепер уже Марійка вела своє. – Там стільки молоді! Ну… в послушниках… Хлопці, тогово-но, яким по шістнадцять літ! Уявляєш? Один сказав мені: «Лише тут я переконався, що любов існує».
– Марійко, ти потрапила в якусь вельми хорошу обитель, бо я чула, що ой як нелегко живеться там звичайним послушницям і монашкам, – Валька намагалася повернути подругу до реалій, однак…
– Не знаю, як деінде… А там, тогово-но… Розкажу тобі… Якось я побачила батюшку з трьома молодими сестрами, вони йшли освячувати монастирські поля, – Марійка, на диво, заговорила трохи швидше. – Ти не уявляєш, якими вони здавалися щасливими! Так, ніби нічого й нікого коло себе не помічають, а самі в собі. І такі осяйні! Серед тих монашок була молоденька, її, тогово-но, в миру звали
Смаколики – ласощі.