ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному випадку – навпаки. «А» – то чесноти, «Б» – гріхи.
Щодо переліку першого – це ясно, мов двічі по два.
Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці – там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.
Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.
Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:
Вдячність.
Повага.
Слухняність.
Мовчання.
Терпіння.
Служіння.
Старанність.
Вірність.
Турботливість.
Хазяйновитість.
Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й оповиті квітами.
Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони – точна копія цього вишуканого краснопису.
Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.
Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.
Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині – своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.
Таке проживу і я. І сто п’ятдесят інших моїх колежанок, хто має щастя навчатися тут.
А це дійсно щастя.
У нас тут культ щастя і радості. Нас привчають до нього змалечку, з того самого дня, як за батьками зачиняється висока брама і дехто з найбільш слабкодухих починає відчайдушно рюмсати. Зізнаюсь, я теж трохи поковерзувала, аж доки лагідна рука пані Директорки не лягла на мою голівку.
– Не плач, Пат, – сказала вона. – Зараз буде трохи гірко, але потім – солодко. Ти їх швидко забудеш.
І я майже одразу припинила схлипувати. Солодко мені не стало. Проте приємна млість від її доторку розлилася тілом. Пані Директорка, взявши мене на крила, полинула зі мною до спальні, закутала в ковдру і розчинилася у просторі, лишивши по собі різнобарвні кола, які виникають на поверхні води. І я одразу зрозуміла, що зі мною тепер все буде гаразд.
Уся атмосфера ЛСД була насичена солодким ароматом щастя і радості. Щоранку на загальній «лінійці», в тій самій просторій залі, де висів наш Статут, ми просто з повітря отримували порцію добра.
У затишній напівтемряві пані Директорка