Ну от.

      Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.

      Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.

      Була шоста година.

      Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли. Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.

      Встали – руханка.

      Умикаємо магнітофон із дивним – «раритетним»! – записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…

      Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:

      – На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку…

      І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють:

      – …прокидайсь!!!

      Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.

      Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це – «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» – це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки – «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».

      Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.

      Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.

      Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!

      А в нас – тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це – догана.

      Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.

      – Не забула, що ти сьогодні прокурор? – каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.

      Я поважно киваю.

      – А Ліл, – Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, – мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

      Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

      – Ти вже придумала вирок? – кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

      Вся «дев’ятка»