ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.
Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує. Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.
Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.
Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!
Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:
– Вдячність!
– Повага!
– Слухняність!
– Мовчання!
І так далі.
Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.
Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.
А ми пішли до сусідньої будівлі – шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.
Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.
А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.
Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.
А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету – прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!
Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.
Пані Вчителька – і це теж було дивним – навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!
Розпочалася перша пара.
Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.
Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.
Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».
Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?
Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:
– Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там – інспектор і адвокат…
Я ледь не задихнулась. Оце так новина!
– Ти впевнена? – прошепотіла я.
– На всі сто… – відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.
Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.
Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до