Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
від того, що батько відслужив молебня, а не від того, що твоя мати з’їла за обідом дві котлети замість одної.
Віктор посміхнувся.
«Ну, що ж! Бог простить. А як же я після того молився! Та й вийшло все проти моєї волі. Хіба в той вечір я йшов до Кусі з яким-небудь наміром? Ні, я йшов до неї посидіти, як сидів раніш. О, то були солодкі часи! Я приходю ввечері, вона вже нагріла чаю. Посидимо, пожартуємо, поцілуємся ніжно – та й додому. А іноді вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого мені нічого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тоді було гарно. Як же Куся мене кохає… ніколи не повірив би нікому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж ніщо. Не маю хистів, не вродливий, ніщо, ніщо… А виходить, є щось, за що кохає. Ні, вже, мабуть, ніколи не розлучатись нам. Та ще й після того…»
Знов спогади, котрі Віктор ретельно відгонив від себе, закерували мозком.
Я йшов без наміру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жіноче бажання показатись напівубраною. Підходжу, стукаю в двері – можна! Тобі, каже, можна. Одчиняю двері – господи! вона лише в білизні. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Ніколи. Я про це не думав… Я кохав її чисто…
«Платонічно», – підказало всередині.
«Так, платонічно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив її, затремтів одразу. Верхня губа почала сіпатись. Вона помітила, та пізно. А далі все пішло як по мазаному, ніби так і мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помітив, що дверина трохи відчинена. Може, хто поцікавився подивитись?»
«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось ізсередини.
«Та я ж молився», – виправдовувався Віктор.
А тепер…
«Так! Куся хвора трохи, й я несу їй цей букет квіток. Добрий наречений! Наречена хвора, а він тільки під самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»
В голові промайнуло:
«А дуже ж я її кохаю? Що б я міг зробити для неї?»
Подзвонив.
Відчинили.
Віктор не хапаючись здійняв кашкетку й пальто. Подивився в свічадо, причепурив зачіску; потім постукав у двері ліворуч і, почувши знайоме: «Можна», ввійшов.
Клара, або Куся, як звав її Віктор, сиділа на ліжку й дивилась просто перед собою. Віктор сів поруч і ласкаво поцілував її матову щоку. Куся заплакала.
– Про що це ти?
Він затурбувався.
Куся схилилась на стіл і заридала. Віктор встав.
– Та що ти? Заспокойся! Що скоїлось?
– Я вагітна, – раптом мов відрізала вона, не дивлячись на нього.
– Що? Як? Та кажи!
Віктор схопив її за плечі і почав трусити. Він одразу добре не зрозумів значення її слів, але вони здались йому важкими. На нього ніби упав з неба камінь і придушив. Він пручається руками й ногами, а камінь душить його немилосердно, тисне до землі і з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.
Блискавкою пронеслась в голові думка, що Куся вагітна від нього, що в неї буде дитина, що він незабаром зробиться батьком.
Буде хлопчик, неодмінно хлопчик; він буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде