Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
пригадаю.
Очі Кусі забігали. Вона знову заплакала.
– Нізащо, нізащо! Я жити хочу, я молода. Я не бідна… А ти… боягуз!
Це слово образило Віктора. Він вжахнувся цього слова, й спокійний його настрій поплив кудись геть, а на душі знову зробилось холодно й темно.
Що ж робити?
– Я все сама зроблю.
– Аборт?
– Хоч би й так. Іди, іди зараз звідціль.
Це теж образило Віктора. Він несвідомо сів на стілець і замислився.
Думки літали роєм, і Віктор не міг стежити за ними.
«Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?»
Далі він не міг думати. На цім місці думки почали бігти кудись убік, зачіпаючи зовсім нецікаве.
– Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, піти з Кусею в театр?
Тут він згадав, що сьогодні Куся нікуди не піде, й зараз же питав себе:
«Чому?»
– А, вона вагітна!
Зробилось весело.
Справа вже не така страшна, як здавалось раніш.
«Ну, вагітна то й вагітна. Зробить аборт, замажем це діло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед іншими. Гм, майже батько. А на світі гарно жити… Куська плаче?»
Він підійшов до неї.
– Ну, годі. Я вже передумав, і ми зробимо те, що ти хочеш.
Він подумав ще трохи і сказав:
– Прощавай.
Нахилився й, поцілувавши її, вийшов.
Ранком він щиро молився в церкві, щоб аборт пройшов якнайліпше.
Через кілька день товариш Віктора Юрко повернувся із села, де гостював у родичів. Права рука в нього була на перев’язі.
– Де це ти скалічився? – здивовано спитав Віктор, зустрівшись з ним.
Юрко весело засміявся.
– Chercher la femme! Парубки прострелили через дівчину.
– Ти ще й смієшся?
Юрко ще веселіш відповів:
– Ну, як же не сміятись, коли смішно? Зрозумій, моїм власним револьвером та мені ж руку прострелили. Одібрали й прострелили. Хіба тут мало сміху? Уяви собі: натовп оскаженілих хлопців і супроти їх моя героїчна постать з револьвером у руці. Так. Потім малюнок міняється: натовп наскакує, бгає мене під себе, і врешті я маю прострелену руку!
Тепер уже й Віктор засміявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а він сміється.
Віктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життєву енергію, невичерпаний інстинкт життя.
Юрко тим часом казав далі:
– Отеє вже починає гоїтись. Ще поїду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школі немає. Отже ж, на селі весело, вільно, натуральне все. Одні вечорниці чого варті! Котра дівчина тобі вподобалась – іди й бери її, якщо хто раніш тебе не взяв.
– Як же ти поїдеш? Ще вб’ють тебе там.
– Дурниця! Я в той же вечір розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопці поважають мене тепер. Так я от що хотів сказати – поїдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дівчата там – справжні дівчата, а не виснажені оселедці в чорних сукнях. Як ти їй вподобався, вона тобі відверто це скаже, не буде драми витівати. Їдем, не пожалкуєш.
– Ні,