Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
йому. Без панночки вона нікого не пускає.
– Та що ви дурня вдаєте? Ви мене хіба не знаєте? Що я, перший раз тут?
Віктором опанував невиявлений жах, який обхоплює людину в темній кімнаті.
«Чого вона не пускає? Може, Куся так розсердилась, що не веліла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!»
– Пустіть!
Він схопив покоївку за руку, але в цей мент із кімнати вийшла Куся.
– Чого ти підняв ґвалт?
– Та чого ж вона дурить, що тебе немає вдома? Що за комедія тут витівається? Я прийшов до тебе поговорити. Ходім у кімнату.
– Ходім у хазяйську вітальню, бо в мене не прибрано.
– Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кімнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.
Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок відрікався розуміти, що тут коїться, чого не пускають. З напруженими м’язами, блискучими від обурення очима Віктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:
– Не пущу.
З злістю схопив її Віктор і шпурнув за бік. Дверина відчинилась. Віктор глянув і захолонув: там стояв офіцер і з ніяковістю прислухався до того, що робилось в передпокою.
– А… он що…
Віктор хитнувся й взявся за одвірок. Підлога, стіни, малюнок над столом посунулись убік. Повіяло гарячим, в очах заблискали червоні вогники.
Віктор безтямно посміхнувся.
– Он як…
«Себе тільки чи й її?» – думав він, намацуючи в кишені револьвера.
«Себе одного… не хочу брати на душу другого гріха. Боже, прости й пособи мені».
Він вихопив револьвера і притулив до голови.
«Коли б не схибить…»
Покоївка скрикнула й затулила руками обличчя. Офіцер кинувся до Віктора, схопив і одвів руку. Постріл гримнув, куля влучила в стінку. Куся стояла навколішках і благала:
– Не треба… Вітю… не треба…
– Пустіть! – несамовито закричав той. – Пустіть! Яке ви маєте право мене тримати?
Він захрипів, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.
Принесли води, поклали Віктора на ліжко. Він потроху заспокоювався. Навколо зібрався увесь дім і тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.
Віктор підвівся на ноги.
– Де мій револьвер? – хрипучим голосом спитав він. – Не бійтесь… тут не буду стрілятись.
Всі мовчали.
– Я питаю, де мій револьвер?
Господиня квартири, не виходячи вперед, відповіла:
– Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.
– А… так я!..
Віктор схопив вазу для квітів і несамовито шпурнув її в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дім специфічним дзвоном. Віктора знову схопили й дали води.
– Присягаюсь іменем Бога, що вдома я пущу собі кулю в лоб, – сказав він Кусі, коли його пустили, благаючи не робити собі шкоди.
Віктор спокійно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.
Свіже повітря дихнуло на його