Антологія української готичної прози. Том 1. Антология
Читать онлайн книгу.
Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, він нічого і не тямить!
І правда ж бо була. Сидить Нечипір та тільки здиха, бо горілка з нього дух пре; мусить щось і сказати, так і рота не роззявить, і язика не поверне, неначе він йому повстяний; тільки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсім не видно: позападали і зліпилися.
Лаяла його жінка, лаяла на всі заставки, далі-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе він таки був їй муж, а тут же і пущання: як таки не заговівши?
– Чи не хочеш вечеряти? – пита Пріська. – Чи ти тямиш, який сьогодні день? Чи так, як собака, і ляжеш?
А Нечипір мав щось сказати, та й не здужав, і тільки дужче засіп. А Пріська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:
– На ж, от тобі макортет[1] з варениками; їж та лягай спати та уставай до вутрені, щоб ти мені говів на сім тижні. На, п’янице, от тобі й світло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сеє кажучи, постановила йому макортет з варениками і каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказує: – Гляди ж, як повечеряєш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.
А далі, разів з п’ять тяжко здихнувши, повернулась і заснула.
Хоч Нечипір і кріпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники… далі став куняти, а сам знай пха у горло… далі уложив руку у макортет… похиливсь… тут і каганець погас… захріп наш неборак на усю хату!
Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чує – дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти, щоб неодмінно йшов до утрені. «Не послухати її, – дума собі, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!..»
От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказувала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та троха таки чи й чув він се учора.
Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви.
Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори… видимо-невидимо!.. Манюсінькі, та усе у білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать:
– Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приймаєш!
– Тю на вашу голову! Показились діти, – сказав Нечипір, та не розглядаючи – швидш до дверей.
Постукав, йому і відчинили, він і ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсіди клав, та й став біля крилоса
Макортет – макітра.