Антологія української готичної прози. Том 1. Антология
Читать онлайн книгу.
буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манесенькі кусочки. От що!
– Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на рахівниці розлічить, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.
– Але! Нам нічого до писаря, – зашипіла уся громада. – Він уже нам не суть начальник, ми тут старші!
– Коли ж ви тут старші, так цур же вам! – крикнув на них Нечипір, та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’є, ще й дуже б’є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозламував, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки ще гірш їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть:
– Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки.
Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись:
– Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та й змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві, вуха так померзли, що не то що!
– Яка тобі шапка? – відозвались до нього мерці. – Роби своє діло, бач, вже нерано!
– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши вуса, каже їм: – Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів пожартувать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?
– Нема нікого старшого, ми тут усі рівні! – загули мерці.
– Так хто ж зна, скільки є тут вас? – питав Нечипір.
– Діли без ліку. Тогді побачимо, як кому не стане.
– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипір, усе поглядаючи на зорі. – Як вас кат розбере: инший, може, по дві долі хвататиме на мою голову. Без ліку не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. – Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними.
– Та доки сього буде? – загули мерці. – Не буде тобі ліку, лічи сам.
– Лиха матері вам! – каже Нечипір. – Лічи, коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. – Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».
– Е! Та ти бо ще й торгуєшся? – зашипіла громада. – Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!
– А щоб ви виздихали! – розсердившись, налаяв їх Нечипір. – Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі купами: старі до старих, молоді до молодих, діди особе,