Антологія української готичної прози. Том 1. Антология
Читать онлайн книгу.
лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поцілуватись з ним, протягне губу, та й засоромиться, – бач би то стидно дівці цілуватись – та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона знов до попа… та мерщій: стук! кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки, де колись були очі, закриє рукою та, похиливши голову, і біжить назад; та як ще пробирається побіля того парубка, з котрим вона на сім світі женихалася, а він її, щоб згадала старовину, за тую плахтину – смик! то вона ще й дужче засоромиться і ховається промеж людей… А Нечипір на сеє усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого і могила не справить. Які були на сім світі, такі є й там. Дівчача натура усюди однаковісінька: промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так – ну!..»
Далі став і об собі він думати та гадати: «Що мені на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита…» Аж ось дивиться – приятель його, Радько Похиленко, стоїть окреме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:
– Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?
– Здоров, Нечипоре, – каже Радько, – як тебе й забути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.
– А як собі поживаєш?
– Та зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.
– А що? Хіба у вас не так, як у нас? – спитав Ничипір.
– Ні, братику! – казав Радько. – Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, робота ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся… усе, усе-таки добре, та ба! Ні з ким бесіди водити, ні з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от більш і нема нікого.
– Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ?
– Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як то вона, сердешна, собі поживає? От і випірнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже инший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті нема, тільки що у граматці записаний; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і терплять від вітчима та від нових дітей. От і озьме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться зо знахурками та з ворожками.