Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
підпорядкування. Моє божевільне честолюбство шукало щастя тільки в любовних пригодах. Та оскільки тут не була замішана жодна жінка, цей шлях до успіху здавався мені дуже повільним, нудним і сумним, тоді як я мав би бачити його тим більш гідним і надійним саме тому, що справа обходилася без жінки, бо ті заслуги, яким звичайно протегують жінки, не варті, звичайно ж, тих якостей, які передбачалися в мені.
Усе йшло якнайкраще. Я добився, майже силою, загальної поваги, злигодні закінчилися, на мене стали дивитися як на молоду людину, що подає великі надії, але займає не своє місце, і незабаром повинна буде посісти належне становище. Але моїм місцем було не те, яке передрікали мені, і досягти його мені судилося зовсім іншими шляхами. Я торкаюся однієї з характерних рис, властивих мені, і хочу подати її читачеві, не вдаючись у пояснення.
Хоча в Турині було багато новонавернених, подібних до мене, але я не любив бувати в їх товаристві і в мене жодного разу не виникло бажання побачитися з кимось із них. Але я зустрічав кількох женевців, які не належали до їхнього кола, і з-поміж них якогось Мюссара, на прізвисько Кривомордий, художника-мініатюриста і мого далекого родича. Мюссар довідався, що я живу у графа де Гувона, і прийшов провідати мене з іншим женевцем, на ім’я Бакль, з котрим я товаришував у роки свого учнівства у гравера. Цей Бакль був дуже забавний хлопчина, дуже веселий і великий мастак на витівки, досить милі в юному віці. І ось я раптом зачарувався цим Баклем, та так, що не міг розлучитися з ним і на мить! Він збирався незабаром повернутися до Женеви. Яку втрату належало мені пережити! Я відчував, яка вона величезна. Щоб скористатися принаймні часом, що залишався, я більше не розлучався з ним, чи, точніше, він сам не покидав мене, бо спершу я не настільки утратив розум, аби йти з дому без дозволу. Та незабаром, помітивши, що він цілком запанував наді мною, перед ним зачинили двері, і я так обурився, що, забувши про все, окрім мого друга Бакля, не ходив уже ні до абата, ні до графа, і вдома мене більше не бачили. Мені вичитали, але я не послухався. Мені погрозили відмовити від дому. Ця погроза мене й занапастила: вона навела мене на думку піти разом з Баклем.
З цієї хвилини для мене не існувало ніякої іншої радості, іншої долі, іншого щастя, окрім можливості зробити подібну подорож, у кінці якої до того ж, хоча і в безмежній далечіні, звабливим вогником світився образ пані де Варенс; бо повертатися до Женеви я й гадки не мав. Гори, луки, гаї, струмки, села нескінченною вервечкою линули перед моїм затуманеним зором, і мені здавалося, що ця чудесна мандрівка поглине все моє життя. Я із захопленням згадував, яким чарівним був шлях у Турин. Як же воно буде, коли до всієї краси свободи додасться приємне товариство хлопця мого віку, моїх схильностей і веселої вдачі, ніхто не турбуватиме і не змушуватиме нас, і ми зможемо прямувати куди завгодно і зупинятися, де нам заманеться! Треба було бути божевільним, щоб знехтувати подібним щастям ради честолюбних задумів, до здійснення яких вів повільний, важкий і ненадійний