Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
я не застав там пані де Варенс: вона поїхала до Парижа.
Для мене назавжди залишилася таємницею причина цієї поїздки. Вона відкрила б мені її – я твердо переконаний у цьому, – якби я наполягав, але немає людини, що виявляла б меншу цікавість до таємниць своїх друзів, ніж я. З тих небагатьох подробиць, що вона повідомила мені, я зрозумів, що після перевороту в Турині, викликаного зреченням сардинського короля,[54] вона боялася бути забутою, тож вирішила добитися пенсії від французького двору, що було для неї краще, оскільки вона вважала, що французький уряд, маючи й без того безліч важливих справ, не став би тримати її під таким неприємним наглядом. Якщо це так, то дуже дивно, що після її повернення у неї не сталося прикрощів, і вона й далі отримувала свою пенсію без жодної перерви. Багато хто думав, що вона їздила до Парижа з таємним дорученням від єпископа, який мав тоді справи при французькому дворі і який сам змусив її до поїздки, або ж від когось ще могутнішого, хто й забезпечив їй щасливе повернення. Коли все це правда, то посланницю вибрали правильно. Вона була ще молода, вродлива і мала всі необхідні здібності, щоб успішно виконати свою місію.
Книга четверта
1730–1731
Я повернувся, а її більше немає. Уявіть моє здивування і горе! Ось коли я пошкодував про те, що так підло покинув Ле Метра. Але мій жаль став ще гострішим, коли я дізнався про лихо, що спіткало його. Скриня з нотами, в якій було все його багатство, ця дорогоцінна скриня, врятована ціною таких зусиль, після прибуття до Ліона був заарештована стараннями графа Дортана, якому надійшло повідомлення від женевського капітулу про таємне викрадення. Марно Ле Метр вимагав, щоб йому повернули його майно, його засоби для прожиття, працю всього його життя. Право власності на цю скриню могло б стати бодай предметом судового розгляду; та ба! Справу було вирішено миттєво за правом сильного, і таким чином бідолашний Ле Метр позбувся плодів свого таланту, праці всієї своєї молодості і забезпечення на старість.
Такий удар мав би мене вбити. Але я був у тому віці, коли навіть великі неприємності не пригнічують, і незабаром я вигадав для себе втіху. Я розраховував у недалекому майбутньому отримати яку-небудь звістку від пані де Варенс, хоча й не знав її адреси, а вона не знала про моє повернення. Що ж до мого дезертирства, то, розміркувавши, я перестав уважати себе аж таким винним. Я був корисний панові Ле Метру під час його втечі, і це єдина послуга, яку я міг йому зробити. Якби я залишився з ним у Франції, я не вилікував би його від хвороби, не врятував би його скриню, а лише подвоїв би його витрати, не маючи змоги бути йому корисним. Ось як дивився я тоді на цю справу; тепер дивлюся інакше. Поганий вчинок мучить нас не відразу після того, як його скоєно, а перегодом, коли пригадуєш його, адже пам’ять про нього не згасає.
Мені залишалося чекати звісток від матусі, бо я не знав, де шукати її в Парижі і на які кошти я міг би туди поїхати. Щоб рано чи пізно довідатися, де вона, найпевніше
Сардинський король Віктор-Амадей II в 1730 р. зрікся престолу на користь свого сина Карла-Еммануїла ІІІ, потім намагався повернути собі владу, але був заарештований та ув’язнений. Руссо має на увазі викликану цими подіями зміну правління та хвилювання серед населення Турина, столиці Сардинського королівства.