Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
бували й інші молоді дівчата, з котрими мені було приємно зустрічатися. Мадемуазель Жиро і сяк і так загравала до мене, але я почував до неї цілковиту відразу. Коли вона наближала до мого обличчя свою чорну суху фізіономію, з крихтами іспанського тютюну, я ледве стримувався, щоб не плюнути в неї. Але я терпів: мені дуже подобалося бути серед усіх цих дівчат, які, чи то бажаючи догодити Жиро, чи то ради мене самого, мало не носили мене на руках. Я бачив у цьому лише дружню прихильність. Згодом я зрозумів, що від мене самого залежало отримати щось більше, але тоді я про це не думав.
До того ж кравчині, покоївки і вуличні торговки аж ніяк не приваблювали мене, я мріяв про панночок. У кожного своя фантазія, моя завжди була така; і я не поділяю думку Горація щодо цього питання.[55] Але мене вабить не марнославство, а чуттєвість – свіжа барва обличчя, гарненькі ручки, елегантне вбрання, загальне враження витонченості і чистоти в усій зовнішності, смак в одязі і в манері висловлюватися, вишукані сукні, маленьке взуття, стрічки, мережива, акуратна зачіска. Я завжди віддам перевагу тій, у кого цих достоїнств більше, хай вона і негарна собою. Такий вибір мені й самому здається смішним, але серце диктує мені його всупереч моїй волі.
То й що? Лише від мене залежало скористатися з нагоди. Як я люблю час від часу згадувати щасливі хвилини моєї молодості! Вони були такі солодкі, такі короткі, такі рідкісні і так легко діставалися! Ах, самий спогад про них знову наповнює моє серце чистою радістю, яка додає мужності і допомагає мені зносити нудьгу на схилі моїх днів.
Якось уранці зоря здалася мені такою прекрасною, що, похапцем одягнувшись, я поспішив за місто, щоб помилуватися сходом сонця. Я натішився цим видовищем у всій його чарівності. Це було за тиждень після Іванового дня. Земля в усій пишноті свого вбрання виблискувала свіжою травою і квітами, солов’ї, перш ніж зовсім припинити свій спів, неначе навмисне витьохкували особливо голосно, і всі птахи, хором прощаючись із весною, прославляли народження нового прекрасного літнього дня – одного з тих днів, що їх уже не помічають у моєму віці і яких ніколи не бачили в тій сумній місцевості, де я тепер живу.
Я не помітив, як зайшов далеченько від міста. Спека посилювалась, я прогулювався в затінку дерев у невеликій долині, де протікав струмок. Раптом я почув позаду себе кінський тупіт і дівочі голоси. Дівчата, здавалося, були чимось збентежені, а проте сміялися від душі. Я обернувся, мене назвали на ім’я; підійшов і побачив двох знайомих мені молодих персон: мадемуазель де Ґраффенрід і мадемуазель Галлей. Не надто вправні наїзниці, вони не знали, як змусити своїх коней перейти через струмок. Мадемуазель де Ґраффенрід була уродженка Берна, молода, дуже мила дівчина. Внаслідок якогось легковажного вчинку, властивого її віку, вона опинилася далеко від своєї батьківщини і наслідувала приклад пані де Варенс, у якої я іноді зустрічав її. Не маючи, проте, пенсії, вона дуже зраділа допомозі Галлей. Та відразу відчула до неї дружню
Поет «золотого віку» римської літератури Горацій вважав, що стриманий в коханні чоловік набуває незалежності від примхливих забаганок своєї подруги (афоризмом стали його слова: «Володій своїми пристрастями, інакше вони підкорять тебе»). У 12-му вірші збірки «Еподи» читаємо:
(Переклад А. Содомори. Цитується за: Горацій. Твори. – К.: Дніпро, 1982.)
Горацій сповідував кохання-гру, а не кохання-пристрасть.