Знедолені. Виктор Гюго
Читать онлайн книгу.
я такий. О! Мені дадуть повечеряти! Я ляжу в постіль із матрацом і простирадлами? Як усі люди! Ось уже дев’ятнадцять років, як я не спав у ліжку. То ви пускаєте мене? Ви добрі люди. А втім, у мене є гроші. Я заплачу. Пане корчмар, я заплачу, скільки ви скажете. Ви славний чоловік. Тут у вас заїзд, правда?
– Я священик, – сказав єпископ, – і це мій дім.
– Священик! – вигукнув подорожній. – О, ви справжній священик! То ви не візьмете з мене грошей? Ви кюре отієї церкви, так? Який же я йолоп! Я й не помітив, що ви в камилавці!
З цими словами він поставив у куток мішок і палицю, поклав паспорт до кишені й сів. Панна Батистіна лагідно дивилась на нього. Він провадив:
– Ви поводитесь по-людяному, пане кюре. Ви не зневажаєте вбогих. То ви не візьмете з мене грошей?
– Ні, – мовив єпископ, – залиште свої гроші собі. Скільки їх там у вас? Ви, здається, сказали – сто дев’ять франків?
– І п’ятнадцять су, – уточнив каторжник.
– Сто дев’ять франків і п’ятнадцять су. І скільки часу вам знадобилося, щоб заробити їх?
– Дев’ятнадцять років.
– Дев’ятнадцять років!
І єпископ глибоко зітхнув.
– У мене ще при собі всі мої гроші. За чотири дні я витратив тільки двадцять п’ять су, що їх заробив, допомагаючи розвантажувати підводи в Грасі.
Повернулася Маглуар. Вона принесла ще один прибор.
– Пані Маглуар, – сказав єпископ, – поставте цей прибор якомога ближче до вогню. – І, обернувшись до гостя, додав: – Вітер уночі в Альпах холодний. Ви, мабуть, змерзли, добродію?
Щоразу, коли господар дому казав «добродію», обличчя гостя прояснювалось. «Добродій» для каторжника – це мов склянка води для спраглого.
– Щось ця лампа погано світить, – сказав єпископ.
Маглуар зрозуміла натяк. Вона пішла в спальню монсеньйора, взяла там із каміна два срібні свічники, внесла і поставила їх на стіл, запаливши обидві свічки.
– Пане кюре, – сказав каторжник, – ви добра людина. Ви не гордуєте мною. Ви пустили мене в свій дім. Ви запалили для мене свічки. А я ж не приховав від вас, звідки я йду, і сказав вам, що я злочинець.
Єпископ подивився на нього й запитав:
– Ви багато страждали?
– Ще б пак! Арештантська куртка, до ніг прикуте чавунне ядро, для спання – голі дошки, спека, холод, тяжка праця, побої! Подвійні кайдани – за ніщо. Карцер – за одне слово. Навіть на хворому, в ліжку, кайдани. Собакам – і то живеться краще! Дев’ятнадцять років. Тепер мені сорок шість. І жовтий паспорт! Отак.
– Ви справді побували в падолі смутку, – сказав єпископ. – Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях. Якщо ви покинули те скорботне місце з ненавистю і гнівом проти людей, ви гідні жалю. Якщо ж ви винесли звідти почуття доброзичливості й миру, ви кращий за будь-кого з нас.
Тим часом Маглуар подала вечерю. Пісний суп, заправлений олією, трохи сала, кусень баранини, смокви, свіжий