Знедолені. Виктор Гюго
Читать онлайн книгу.
але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.
– Справді? – перепитав єпископ.
Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:
– Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах – і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…
– Я не казала нічого, – втрутилася єпископова сестра. – Мій брат знає, що робить.
Маглуар удала, ніби не почула.
– Так от – ми давно вважаємо, що в цьому домі ніхто не може почувати себе в безпеці. Якщо дозволите, ваша превелебносте, я скоренько збігаю до Полена Мюзбуа, столяра, й попрошу його поставити на двері засув. Треба замкнути двері бодай на цю одну ніч. А то хто завгодно може натиснути на клямку й увійти, та й ви, ваша превелебносте, маєте звичай кожному казати: «Заходьте!» – навіть глупої ночі…
У цю мить пролунав гучний стук у двері.
– Заходьте, – сказав єпископ.
3. Найвищий героїзм – це сліпо скорятися
Двері відчинилися.
Вони відчинилися навстіж – мабуть, хтось рішуче й сильно штовхнув їх знадвору.
До кімнати увійшов чоловік.
Ми вже знаємо, хто це був. Той самий подорожній, який блукав по місту, марно шукаючи собі притулку на ніч.
Він увійшов, ступив один крок, зупинився. За плечима в нього був дорожній мішок, у руках палиця. В очах – вираз шаленства. Відблиски вогню з каміна освітлювали його. Він здавався бридким і жахливим. То була зловісна поява.
Маглуар не спромоглася навіть скрикнути. Вона затремтіла і застигла з роззявленим ротом.
Панна Батистіна обернулась, побачила незнайомця й від жаху почала зводитися на ноги; та ось вона глянула на брата, і на її обличчі розлився погідний спокій.
Єпископ дивився на несподіваного гостя без тіні тривоги чи страху.
Він уже був розтулив рота, щоб запитати в незнайомця, чого йому треба, але той сперся обома руками на палицю, окинув поглядом старого й обох жінок і, не чекаючи запитань, голосно заговорив сам:
– Так от. Мене звуть Жан Вальжан. Я каторжник. Дев’ятнадцять років я провів у неволі. Мене звільнили чотири дні тому, і я йду в Понтарльє – туди мене направили. Я вирушив із Тулона і четвертий день у дорозі. Сьогодні я подолав пішки дванадцять льє. Коли надвечір я прийшов у це місто, я хотів заночувати в заїзді, але мене вигнали через мій жовтий паспорт, який я показував у мерії. Я пішов до іншого заїзду. Мені сказали там: забирайся геть! Ніхто не пустив мене ночувати. Я просився у в’язницю – сторож не відчинив. Я заповз у собачу буду. Собака покусав мене й прогнав, так наче він людина. Можна подумати – той пес знав, хто я такий. Я пішов за місто, щоб заночувати в полі просто неба. Але небо затягло хмарами. Збиралося на дощ, і я знову повернувся до міста. На майдані я побачив