Знедолені. Виктор Гюго
Читать онлайн книгу.
холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.
Подорожній потрапив у собачу буду.
Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.
Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці – сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):
– Собаці – і тій краще, аніж мені!
Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.
Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.
Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.
Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.
Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.
В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.
– Що ви тут робите, чоловіче добрий? – спитала жінка.
– Ви ж бачите – вкладаюся спати, – досить грубо відповів подорожній.
– На цій лаві?
– Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.
– Ви служили в солдатах?
– Так, добродійко, в солдатах.
– Чому ви не пішли до заїзду?
– Бо не маю грошей.
– На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, – сказала стара.
– Давайте й чотири су.
Він узяв чотири су. Жінка провадила:
– На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку – на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.
– Я стукав у всі двері.
– І що?
– Звідусіль мене гнали геть.
Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.
– Ви кажете, що стукали в усі двері?
– Авжеж.
– І в оті ви стукали?
– Ні.
– То постукайте.
2. Обачність дає поради мудрості
Того вечора єпископ Діньський після прогулянки