Надійшла весна прекрасна,

      Многоцвітна, тепла, ясна,

      Мов дівчина у вінку;

      Ожили луги, діброви,

      Повно гамору, розмови

      І пісень в чагарнику.

      Лев, що цар є над звірами,

      Пише листи з печатками,

      Розсилає на весь світ:

      «Час настав великих зборів!

      Най зійдесь до царських дворів

      Швидко весь звірячий рід».

      Ось ідуть вони юрбами,

      Мов на відпуст з корогвами —

      Все, що виє, гавка, квака;

      Лиш один мов і не чує,

      В своїм замку, знай, ночує —

      Лис Микита, гайдамака.

      Ой, недаром він ховаєсь!

      Знать, сумління обзиваєсь:

      «Кривдив ти звірячий люд!»

      Тим часом в своїй столиці

      Цар засів поруч цариці,

      Щоб творити звірам суд.

      Перший вийшов Вовк Неситий.

      «Царю, – каже, – від Микити

      Вже мені хоч пропадать!

      Діток моїх б’є, кусає,

      А Вовчицю обмовляє

      Так, що й сором повідать!

      А й мене – хіба ж то чесно? —

      Як він хитро і облесно

      Мало в гріб раз не ввігнав!

      Се було ще того разу,

      Як я з царського указу

      Мировим суддею став.

      От до мене вбіг Микита:

      «Вовче, справа знаменита!

      Штири барани ось тут.

      Їм лишилася по батьку

      Гарна частка поля в спадку,

      І на твій здаються суд.

      Бачиш, почали свариться,

      Ані руш їм поділиться —

      Геометри в них нема.

      Я веду їх в сюю нетру:

      Будь їм ти за геометру, —

      Праця буде недарма».

      Втішивсь я – нема що крити.

      Бачте, баранів мирити

      Дуже я люблю над все:

      Як зроблю їм справу в поли,

      То вам жаден з них ніколи

      Вже рекурсу не внесе.

      От я швидко збираюся,

      З баранами вітаюся —

      Хлопці повні, як стручки!

      «Ну-бо, хлопці, поспішімо,

      На той спорний грунт ходімо!

      Маєте пальки, дрючки?»

      «Все є, – кажуть, – все готове!»

      Вийшли в поле Баранове,

      Стали мірять – ні, не йде!

      Тут замного, там замало,

      Вшир не хочуть, вздовж не стало,

      Бо тут ліпше, там худе.

      Далі каже Лис Микита:

      «Тут одна лиш стежка бита

      Вас до правди заведе.

      Вовче, стань на середині,

      A з них кождий в сій хвилині

      На ріг ниви най іде.

      Станьте й стійте там спокійно,

      Кождий уважай подвійно!

      Як я крикну: раз, два, три! —

      То з вас кождий без уговку

      Якнайшвидше к пану Вовку

      Що є сили просто дри!

      Хто найшвидше дочвалає,

      Вовка з місця геть зіпхає,

      Матиме найбільшу часть.

      Зрозуміли?» – «Зрозуміли!» —

      «Ну, ставайте ж, і до ціли

      Най вам бог добігти дасть!»

      Всередині став я радий,

      Не доміркувався зради,

      А Микита на межи

      Аж у собі радість тисне —

      Як не гаркне, як не свисне:

      «Раз-два-три! А враз біжи!»

      Ледве крикнув Лис Микита —

      Гей, як рушили з копита

      Барани у той сам час!

      А як збилися докупи,

      То, вам наче штири ступи,

      В мене гопнули нараз.

      Штири барани відразу

      Мої кості на логазу,

      Бачилося, потовкли;

      Я лиш зіпнув, закрутився

      Та й на землю покотився,

      Очі кров’ю заплили.

      Та прокляті бараниська

      Не вважають, що смерть близька,

      Що зомлілий я лежу:

      Сей рогами звідси пхає,

      Той в противний бік штовхає,

      Щоб посунути межу.

      Довго ще так правувались,

      Щохвилини розбігались

      Та й рогами в мене бух!

      А