Інших вже послів не має,

      Що найліпших посилає,

      На найстарших труд валить? —

      Ну, подвійно рад я тому,

      Що хоч раз до мого дому

      Гість так чесний загостить.

      Суд для мене – з маслом каша!

      Знаю-бо, що мудра ваша

      Рада захистить мене.

      А як ви за мене слово

      Скажете, то все готово,

      Царський гнів тяжкий мине.

      Вуйку, ми ж одного роду!

      З вами я в огонь і в воду!

      Лиш сю нічку ще заждіть!

      Гляньте, небо замрячене,

      Ви втомилися, а в мене —

      Вибачте – болить живіт».

      «А се що тобі, небоже?» —

      «Ох, вуйцуню, страх негоже!

      Я ж пустинник, то й не слід

      М’яса їсти. Ось я мушу,

      Щоб не брать гріха на душу,

      Ссати той обридлий мід».

      «Мід? – аж крикнув пан Бурмило. —

      Мід обридлий? Божа сило!

      Я ж за мід би й душу дав!

      Де він? Де його купуєш?

      Як мене ним утрактуєш,

      Вір – не будеш напікав».

      «Вуйку, —каже Лис, —се жарти!»

      «Жарти? Дай лиш зо три кварти,

      То й присягою скріплю!

      Мід – се райський корм чудовий!

      Все за мід я дать готовий,

      Над усе я мід люблю!»

      «Га, як так, мій вуйку милий,

      То ходім! Хоч в мене сили

      Дуже мало – що робить!

      Розказ твій – то голос з неба.

      Для так чесних гостей треба

      Сил, здоровля не щадить.

      Недалеко тут – ось тільки

      Буде відси зо чверть мильки —

      Є багатий хлоп Охрім.

      В нього меду тьма безбожна,

      Що не то що їсти можна,

      Але хоч купайся в нім!»

      «Ой! – зітхнув Медвідь Бурмило. —

      Аж на серці замлоїло!

      Ну, Микито, ну, біжім!»

      Сонце сіло вже за гори,

      Як добігли до обори,

      Де багатий жив Охрім.

      На землі там, близь города,

      З дуба грубая колода

      Бовваніла. Майстер Гринь

      Хтів поздовж її лупати,

      То й почав з кінця вже гнати

      Здоровенний в щілку клин.

      З на дві п’яді вже отверта

      Щіль була; колода вперта

      Про тото не трісла ще,

      Лиш від клина заскрипіла,

      Ніби зуби заціпила,

      Прохрипівши: «Ов, пече!»

      «Вуйку! – шепче Лис Микита. —

      Ось колода ся відкрита —

      Ти пощупай їй під бік!

      Хоч крива вона та сіра,

      Та в ній меду, що не міра,

      Відси й я не раз волік.

      Глянь, вже темно по долині.

      Хлоп давно лежить в перині,

      Тож нічого ти не бійсь!

      Їж досхочу в ім’я боже!

      Я постою на сторожі…

      Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»

      «Спасибіг тобі, небоже! —

      Рік Бурмило. – Стій, щоб, може,

      Не надліз який злий дух!

      Ой, вже чую запах меду!

      Ти, небоже,