Та Медведю не до меду!

      Крутить задом, а спереду

      Дуб держить, мов у кліщах…

      То він шарпне, дряпне, смикне,

      Далі з болю як не рикне,

      Аж почули в небесах.

      Лис на кпи його здіймає:

      «Бач, як вуйко мій співає!

      Вуйку, що за нута се?

      Вуйку, вуйку, будьте тихо!

      В хаті світло – буде лихо!

      Вуйку, хлопа біс несе!»

      А Охрім, багач-мужик,

      Пробудився, – що за рик?

      Виглядає у кватиру —

      Що за диво? При колоді

      Щось чорніє… Може, злодій!

      Хлоп хапає за сокиру.

      Вибіг з хати, приглядаєсь:

      Се Бурмило борикаєсь!..

      Репет підійма Охрім:

      «Гей, сюди, сусіди любі!

      Ось Медвідь зловився в дубі!

      Гей, Медведя бить біжім!»

      У! Кипить в селі тривога,

      Наче ті вовки з берлога,

      Позривались мужики.

      В чім хто був, в тім вибігає,

      Що попало, те й хапає

      Як оружжя до руки.

      Як прискочуть до Бурмила —

      В сього ціп, у того вила,

      В баби кочерга в руках,

      А Охрім з тяжким обухом —

      Кинулись на вуйка духом!

      Лиш луп-цуп! та трах-тарах!

      Біль додав Бурмилі сили:

      Як не шарпне – боже милий!

      Шкіру всю з чола зідрав!

      Ще раз шарпнув – вирвав лапи,

      Але шкіру й кігті-дряпи

      Дуб, немов своє, забрав.

      «Вирвавсь! Вирвавсь!» – закричали

      Люди, врозтіч поскакали,

      А Бурмило трух-трух-трух!

      В ліс, у корчі збіг борзенько,

      Ліг та стогне так тяженько,

      Мовби з нього перло дух.

      Аж тут суне Лис Микита.

      «Ну, вуйцуню, – мовить, – сита

      Вже душа? А добрий мід?

      Та й гаразд ви попоїли!

      Хочете, я щонеділі

      Справлю вам такий обід!

      Ой, а я трохи не плакав,

      Як там з вами хлоп балакав:

      Я гадав, що буде бить.

      Ну, та бачиться, ви чемно

      З ним розстались, – дещо, певно,

      Вам за мід прийшлось платить.

      Е, що бачу! Ви з гризоти

      Вбрались, ніби на зальоти,

      У червоні сап’янці!

      А сю шапочку червону

      Де купили? Чи додому

      Несете її доньці?..»

      Так Микита насміхався,

      А Бурмило лиш метався

      Та бурчав собі під ніс.

      Аж на третій день ходою

      Він з тяженькою бідою

      Ледве в царський двір приліз.

      Як побачив цар ясенний,

      Що Медвідь такий нужденний,

      То аж руки заламав.

      «Гей, Бурмило, любий друже,

      Хто се збив тебе так дуже

      Та зо шкіри обідрав?»

      «Царю, пане! – рік Бурмило, —

      Горенько мене постигло!

      Се Микита все зробив.

      Через нього муки много

      Я приняв, – ох, мало свого

      Я життя не загубив!»

      Ух! Затупав цар ногою!

      «Я короною ось тою

      Заклинаюсь: не