Став я думать, міркувати,

      Як тут господарювати, —

      Та мій Вовк мов оцапів:

      Перший полоть хап зубами!

      Рве, куса, гризе без тями —

      Став, і їв, і, знай, сопів.

      «Ну, – гадаю, – їж, небоже!

      Та для мене се негоже».

      Я беруся до ковбас.

      З жердки легко їх здіймаю,

      Крізь віконце викидаю,

      Поки всіх отак не стряс.

      А за ними й сам в віконце

      Вискочив та й ну чимскорше

      Всі на шию надівать.

      Навантажив, як коралі,

      Та й до лісу далі, далі,

      Скарб у яму щоб сховать.

      Скарб у яму заховавши,

      Спокійненько поснідавши,

      До спіжарні знов біжу.

      Прибігаю: Вовк ще голить!

      Не доївши, кинув полоть,

      З смальцем розпочав діжу.

      «Вовче, – шепчу, – час до гаю!

      З церкви люди вже вертають, —

      Щоб нас тут хто не застав!»

      Вовк, почувши се, зжахнувся,

      В дірку прожогом метнувся,

      Та вже ледве шию впхав!

      Бачиш – повний був, мов бочка!

      Став у дірці, тілько очка

      Витріщив, немов баньки.

      Страх відняв у нього мову…

      Я ж кричу: «Чого став знову?

      Ну, якої бідоньки?»

      Вовк не тямить вже, що діє!

      Пхаєсь в дірку, аж потіє,

      Та дармий його весь труд.

      Далі з лютої розпуки

      Заламав передні руки:

      «Лисе, – каже, – згину тут!»

      «Вовче, – кажу, – чи здурів ти,

      Чи від смальцю оп’янів ти?

      Вилізай, пора нам в гай!» —

      «Ой, не можу, мій Лисуню!

      Бачиш, пуза не просуну!

      Ой Микито, помагай!»

      Ну, скажи ти сам, Бабаю:

      Що я тут чинити маю,

      Як драбузі помогти?

      Лишу Вовка – може згинуть.

      Ліпше, думаю, не кинуть,

      Але до попа піти.

      Попросить по добрій воли,

      Щоб дав пилки і позволив