«Чиста правда, що й казати, —

      Рись почав так промовляти, —

      Лис Микита злодій є.

      Він сумління, честь і віру

      За дриглі, горівки міру

      Без вагання продає.

      Таж то нехрист, таж то Юда!

      Патріот – у нього злуда!

      Хто ж добра б від нього ждав?

      Знаю я його натуру!

      Він царя б жидам на шкуру

      За свинини фунт продав.

      Заяць ось – душа спасенна,

      Як жиє, ні в ніч, ні денно

      Зла нікому не хотів.

      Ну, пішов він до Микити,

      Той, бач, мав його навчити

      Тропарів і кондаків.

      Ой, гірка була наука!

      Лис відразу взявсь до бука, —

      А прийшли на п’ятий глас,

      Він струснув Зайця, мов грушу;

      Був би витряс з нього й душу,

      Якби я його не спас».

      Аж ось виступив до трону,

      Щоб взять Лиса в оборону,

      Стрий його, Борсук Бабай.

      «Добре то старі казали:

      Жди від ворога похвали!

      Що тут наплели, гай, гай!

      І не сором вам, Неситий,

      Власну ганьбу розносити,

      Відгрівати давню пліснь?

      А ви краще б нагадали,

      Як ви з Лисом вандрували, —

      То правдива, свіжа піснь.

      Вірним другом був Микита,

      Але ваша злість несита

      Злом платить найліпшу річ.

      Раз ото степами йшли ви,

      Голод мучив вас страшливий,

      Хоч коліна власні їж!

      Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»

      Їде шляхом хлоп до міста

      З рибою на торг, мабуть.

      «Гей, – Лис каже, – мисль щаслива!

      Брате, буде нам пожива,

      Лиш гляди та мудрий будь!»

      Скочив Лис з одного маху,

      Бач, і впав посеред шляху,

      Мов здохлий, простяг лапки.

      І лежить отак простертий —

      Він же ж міг пожити смерти

      Від мужицької руки!

      Хлоп над’їхав – що за диво!

      З воза зліз, за камінь живо,

      Щоб його добити там.

      Далі бачить – він не диха!

      «От мій зиск, – промовив стиха, —

      На клапаню буде блам».

      Взяв Микиту за хвостину

      Та й на віз між рибу кинув,

      Сів і їде в божий час.

      А Микита, той проноза,

      Ну ж метати риби з воза,

      В кадці лиш лишився квас.

      Риб не стало, Лис мій в ноги!

      Здибав Вовка край дороги, —

      Той остатню Щуку мне.

      «Ну-бо, брате Миколайку,

      Ти лишив для мене пайку?

      Погодуй тепер мене!»

      «О, – говорить Вовк Неситий, —

      Осьде пай твій знаменитий!

      На, смакуй, та не вдавись!»

      І – зміркуй безодню злості! —

      Дав йому лиш самі ості

      З риб, що вкрав так сміло Лис!

      А для Зайця річ нелюба,

      Що надрав учитель чуба?

      Ніби нас не драли всіх?

      Хто ж то бачив, щоб наука

      Йшла до голови без бука?

      Се розмазувать – лиш сміх.

      А