Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко
Читать онлайн книгу.
у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?
– Як? – На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. – Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.
– Таке кажуть тільки про покійників.
– Боже збав! Просто до слова прийшлося.
– Зрозуміло. А як ваші справи?
– Е… – Василь Мойсейович ще більше заметушився. – Хвалити Бога, все добре.
– Хваліть його й надалі, – Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. – Де тут у вас відділ кадрів?
– Томо… Тамаро Олександрівно… за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.
– Відсотки залиште собі на похмілля – я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?
Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.
– Які питання!
– У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.
– Та, бачте, річ у тім, що…
– Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?
– Так.
– І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити – просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?
Шкіра Стерна набула землистого відтінку.
– Ось, – хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, – зараз, одну хвилиночку… Нагадайте мені, скільки я вам винен?
Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.
– Покладіть на стіл. Добре.
Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.
– Не дякую, бо це моя зарплата, – ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.
– Багато? – спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, – звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки – вибила її із сідла.
– Ну… пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло.