Сяйво. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.
Уже відпустивши хлопчика, він запитав:
– Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?
– Ні, думаю, що ні.
– Я їх спробував, як і тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…
Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.
– Я гадаю, він зовсім не сяє, – закінчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?
– Окей.
– Денні! Агов, доку!
Денні озирнувся:
– Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.
– Розумію, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.
– Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.
Усмішлива думка торкнулася його ума.
(Друзі звуть мене Діком.)
(Так, Діку, гаразд.)
Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.
Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»
– Що?
– Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.
– Гаразд, – відповів Денні і посміхнувся.
– Бережи себе, хлопче.
– Буду.
Денні затріснув двері й побіг через стоянку до ґанку, де, ухопивши себе за лікті проти студеного вітру, стояла Венді. Хеллоран спостерігав, велика усмішка потроху спливала.
Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло.
Я не думаю.
А що, як він помиляється? Він зрозумів, що цей сезон його останній в «Оверлуку», щойно побачив оте у ванні номера двісті сімнадцять. Оте було гіршим за будь-яку картинку в будь-якій книжці, а хлопчик, який біг до своєї матері, здавався звідси таким маленьким…
Я не думаю…
Його очі майнули вниз, до тварин топіарію.
Він різко завів машину, витиснув зчеплення й поїхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звісно ж, він озирнувся і, звісно ж, ґанок уже був порожнім. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув їх.
Розділ дванадцятий. Гранд-тур
– Про що ви розмовляли, любий?
– Та так, ні про що.
– Як