Сяйво. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.
Відтоді, як вони прибули, здійнявся дошкульно пронизливий осінній вітер; він свистів на автостоянці, і Денні, який пхав поперед себе торбу на блискавці, буцаючи її колінками, змушений був замружувати очі аж до щілинок. Кілька заблукалих осикових листків з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнілому асфальту, вмить навернувши Денні на думку про ту ніч минулого тижня, коли він прокинувся з кошмару і почув – чи принаймні подумав, ніби почув, – як Тоні каже йому не їхати.
Хеллоран поставив свої валізи долі біля багажника бежевого «Плімута Ф’юрі».
– Машина незавидна, – відверто поділився він з Денні, – просто орендована на раз. Моя Бессі на тім кінці. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бігає? Ще б пак. Я її тримаю у Флориді, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобі допомогти з отим?
– Ні, сер, – відповів Денні. Він спромігся протаскати «оте» останні десять-дванадцять кроків без кректання і поставив його, зітхнувши з великим полегшенням.
– Молодчага, – похвалив його Хеллоран. Він видобув з кишені свого синього сарджевого піджака величеньку низку ключів і відімкнув багажник. А ставлячи всередину речі, сказав:
– Ти сильно сяєш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрічав за все життя. А мені в січні виповниться шіісят років.
– Га?
– Ти маєш особливий дар, – сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. – Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сідали в кухні й провадили довгі балачки, не розкриваючи ротів.
– Справді?
Усміхнувшись на роззявлений рот Денні, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:
– Ходімо, посидиш зі мною в машині кілька хвилин. Хочу побалакати з тобою, – і закляпнув капот багажника.
Венді Торренс побачила з вестибюля «Оверлука», як її син сідає на пасажирське сидіння машини Хеллорана і в той же час великий чорношкірий кухар займає місце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було відкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати їхнього сина до Флориди – ось воно, прямо на очах відбувається викрадення. Але вони як сіли, так просто й сиділи. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутої до великої голови Хеллорана. Навіть з цієї відстані ця маленька голівка мала впізнаваний їй нахил – так її син дивився телевізор, коли там показували щось особливо йому цікаве чи коли грав з батьком у «відьму» або в той ідіотський крибедж[77]. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нічого не помітив. Венді змовчала, нервово спостерігаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там між ними може йтися, якщо Денні таким чином нахилив голову.
Хеллоран у машині говорив:
– Типу самотньо якось почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний, ге?
Денні, якому бувало і самотньо, і подеколи лячно, кивнув:
– А
Гра колодою з 52 карт, у якій гравці відмічають набрані ними очки, втикаючи спеціальні кілочки в дірочки на довгій дошці.