Доктор Сон. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
вже двадцять п’ять років.
– Коли для цього найкращий час?
– Та просто зараз, я сказав би, – наголосив Біллі. – Ондечки, через вулицю, цегляна будівля, то Фрейжерський муніципалітет і всякі міські контори. Містер Кінгслі сидить у цоколі, в кінці коридору. Ти здогадаєшся, що трапив, куди тре’, коли почуєш диско-музику зі стелі. Там нагорі спортзал, щовівторка і щочетверга леді там займаються аеробікою.
– Добре, – сказав Ден, – саме це я зараз і зроблю.
– Рекомендації в тебе з собою?
– Так, – поплескав Ден по своєму речовому мішку, який він був поставив, сперши на вокзал Тінітавна.
– І ти їх не сам собі понаписував, ніц такого?
Денні усміхнувся.
– Ні, вони цілком справжні.
– Тоді, катай мерщій, покажи йому, тигре.
– Гаразд.
– Ще одне, – промовив Біллі, коли Ден вже було вирушив геть. – Він страшенно терпіти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща і він те’ питатиме, моя тобі порада… збреши.
Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.
Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж Піпл», які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свою «Вай-Ем-Сі-Ей»[64]. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів.
– Угу-гм, – примовляв Кінгслі. – Угу-гм… так… добре, добре, добре…
Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.
– Пригощайся, – промовив він.
– Ні, дякую, – відповів Ден.
Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн,
«Village People» – заснований 1977 р. секстет у стилі диско, уславлений пародійним ґей-іміджем, чіпкими мелодіями і кумедними текстами; їхній хіт 1978 р. «YMCA» – про те, як весело ночувати в хостелах Християнської асоціації молоді.