Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.

      – Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.

      – Можливо, він тут уже не живе.

      – Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… – Гребер іще раз підійшов до дверей. – Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?

      – Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?

      Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.

      – Тут є трохи стелі, – сказав він. – Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий – шинеллю.

      Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.

      – Це вхід. Шинель повісимо з другого боку й матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?

      – Тобі допомогти?

      – Ні. Стережи речі, і цього досить.

      Гребер прибрав із підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.

      – Тепер ми маємо притулок, – сказав він. – Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.

      – Час і мені звикати.

      Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку та пляшку зі спиртом.

      – Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.

      – А в чому ми їх розігріємо? Є який-небудь горщик?

      – У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від застуди.

      – Дай мені самої горілки.

      Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.

      – Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? – запитав Гребер.

      – Ляжемо спати. Я стомилася.

      – Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?

      – Я така зморена, що зможу.

      Елізабет скинула туфлі й поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.

      – Ну як? – спитав він.

      – Як у готелі.

      Він ліг поруч.

      – Ти не жалкуєш за квартирою? – спитав по хвилі.

      – Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

      – Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?

      – Не знаю, – пробурмотіла Елізабет у нього на плечі. – Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.

      Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це –