Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
ходімо звідси.
Вони завернули за ріг будинку.
– Усе гаразд, – кинув Польман у темряву.
З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері та впустив Гребера й незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.
– Де ваша дружина? – запитав він у Гребера.
– Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.
Польман стояв, не запалюючи світла.
– Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.
– Я це знаю.
Польман прокашлявся.
– Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.
– Я так і думав.
– А ви думали про свою дружину?
– Так, – відповів Гребер по хвилі.
Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори й засвітив невеличку лампу.
– Прізвища називати не треба, – сказав він. – Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йозеф, цього досить.
Польман мав змучений вигляд. Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.
– Залишатись тут тепер небезпечно, – сказав Польман і сів. – Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Удень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.
– Я розумію, – відповів Йозеф. Голос у нього був значно нижчий, ніж можна було сподіватися.
– А ви, Ернсте? – запитав Польман. – Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.
– Знаю.
– Можливо, цієї ночі нічого не станеться. У місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?
Гребер мовчав. Польман і Йозеф перезирнулися.
– Самому мені нема чого ризикувати, – відповів Гребер. – Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Про це я не подумав.
– Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.
– Я знаю.
– Ви зможете як-небудь переночувати надворі? – спитав Йозеф.
– Так. Від дощу ми маємо захисток.
– Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катарини. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні й зможете підшукати собі житло.
– Я гадаю, він має рацію, Ернсте, – сказав Польман. – Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.
Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.
– Я теж такої думки, – відповів він. – Мені шкода, що я вас налякав.
– Приходьте завтра вранці, якщо вам