Вітер стелився калюжами, які залишилися після вечірнього дощу. Вони розмовляли між собою, дощ і вітер, вони мріяли бути людьми, та ненавиділи людей і зневажали, роблячи вигляд, що не помічають, бо люди не зважали на них так само. Ярош навчився говорити мовою цих двох давно, ще до подорожі у страхітливе місто, яке надто гарно пам’ятав живим і щасливим.

      У підворітті сп’янілий старий хизувався перед товаришами, як на чолі армади топив піратські кораблі. Але сьогодні вночі Ярош знав, що хвалько бреше та ніколи не був у відкритому морі. Іншого дня капітан влаштував би брехуну подорож до піратського порту, але сьогодні старому пощастило, бо пірата кликали скарби.

      Дивним було тихе містечко цієї ночі, наче саме жадало прихованого у пітьмі скарбу. Спалахнуло, і від палаючих відблисків закляття розлетілися тіні.

      Здригнувшись, Ярош озирнувся.

      На нього з темряви дивилася жінка. Безіменна, її дивовижні очі змінювалося, неначе відображення у неспокійній воді. Вона була давня, мов саме життя, Матір’ю називали жінку люди.

      Ясне світло закляття згасало, опливало полум’яними краплинами, залишаючи відбитки на стінах, невидимі звичайному оку, холодні, як і сам чаклунський вогонь. Матір важко зітхнула, немовби щось здавило їй груди, зблідла.

      Пірат підхопив жінку майже біля самої землі. Навіть у темряві він бачив, що його руки в крові. Давня була важко поранена.

      Обережно притуливши до стіни непритомну жінку, Ярош загупав у двері найближчого дому.

      – Відчиніть!

      У будинку щось грюкнуло, почувся дзвін розбитого скла.

      – Не відчиняй, бабусю Катерино! Не відчиняй! – голосно заскиглила дитина.

      – Цить, малий, – кроки наближались.

      Хазяйка відчинила, навіть не спитавшись, кого це принесло посеред ночі.

      – Пірат! – сахнулася не стара ще жінка, але краса вже почала непомітно залишати її.

      Волосся у господині густе, тільки попелясте, певно, від народження. Примітне таке волосся, тільки нині не час про це думати…

      – Тихо! – шикнув на жінку Ярош. – Краще допоможи.

      З осторогою, загорнувшись у хустину, Катерина вийшла на вулицю. Опустилася на коліна перед пораненою.

      – Ти її…

      – Ні, дурна жінко! – розлютився Ярош. – Нащо? Зможеш допомогти?

      Катерина оглядала рану.

      – Чим зможу… Неси її у будинок.

      Онук молодої бабусі з ляку забіг у темряву дому, коли пірат заніс поранену всередину, поклав на лаву. Хазяйка згорнула хустину і підсунула непритомній під голову.

      – Я ще повернуся сюди. Дізнаюся, що з нею…

      Поки Катерина набирала воду з миски, Ярош не втримався: погладив Матір по темних косах, де нікому не судилося побачити сивину. Давній народ… І вона одна з давніх – не так вже й багато їх лишилося на цій землі.

      За вікном гучним сміхом вибухнули