Скарби Примарних островів. Карта і Компас. Наталія Дев’ятко
Читать онлайн книгу.
ж ще зустрічей із незвичайними людьми подарує йому це невеличке містечко?..
– Здраствуй, Зорін, – привіталася Ітана. – Потрібна твоя допомога.
Пірат і Марен посадили Кіш на низьку лаву.
Зорін, нічого не запитуючи, прибрала руку свого захисника і присіла біля засудженої. Провела по її вустах, понюхала пальці.
– У них усіх та сама отрута. Але якщо хтось дізнається…
Не підіймаючись, чужоземка обернулася до Ітани. Смугле обличчя було наче виточене з обвітреної скелі, ніби вона сама була тою скелею і тим вітром своєї далекої батьківщини.
– Ніхто не дізнається, – через силу зітхнувши, пообіцяла Ітана. – Ми попливемо… шукати скарби.
Зорін рвучко підвелася, мовби ці слова для неї вартували клятви.
– Тоді гаразд. Та обіцяй виконати моє бажання, – Зорін шукала потрібні їй трави серед в’язок, підвішених до стелі.
– І яким буде твоє бажання? – запитав Ярош, киваючи Ітані, що з благанням подивилася на нього.
– Поїхати з цього міста.
– Поїдеш, – пообіцяв капітан.
Білявий чоловік мовчки підійшов до Зорін, допоміг дістати пучок трави, на який вона вказала.
– Нас двоє, – спокійно додала господиня.
– Добре, – погодився пірат, якого зацікавили обоє: надто небуденно світилися їхні очі, але не їй одній ставити умови. – Якщо він скаже, на кого обертається у хвилях.
Чоловік уперше прямо подивився на тих, котрі непрошеними гостями завітали до їхнього будинку.
– У хвилях я обертаюся на дельфіна.
Відвар допоміг, і Кіш заснула. Ітана теж спала. Навіть Ярош задрімав, схиливши чоло на схрещені руки: аромати не засохлих трав п’янили. Господиня, Марен і товариш Зорін, прозваний Дельфіном, бо ім’я своє він так і не відкрив, тихо розмовляли, коли раптом за вікном почувся крик.
Зорін підбігла до вікна, смикнула грубу завісу.
Неподалік на вулиці билися. Руда жінка, вбрана у гарний одяг чоловічого крою, відбивалася від двох нападників. Вона відмінно володіла зброєю, але нападники не поступалися їй силою та вмінням. Та ось їхні очі… Їхні очі були порожні і мертві, якими стають лише від пережитих страждань, – біль розплавленим залізом випік серця цих двох. Рудій не перемогти, присмерки вип’ють світло з її насмішкуватих карих очей, а золото волосся зотліє.
І не треба бути родом із давнього народу, щоб це відчути. Тільки хто ця жінка, що за нею послали таких убивць?..
Марен відчинила двері.
– Не смійте йти за мною. Тільки чоловіки.
Ярош і Дельфін уже стояли з оголеними шаблями.
Та зчервонити леза кров’ю їм сьогодні не довелося. З сутінків плигнула величезна чорна кішка і звалила одного з нападників. Інший скористався несподіванкою й обманним випадом вибив зброю з рук рудої, замахнувся для останнього удару. Жінка хитнулась, прагнучи ухилитися від смертоносного леза, втратила рівновагу і теж опинилася на землі.
– Досить! – від наказу давньої, підкріпленого безмовним