Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
йому заперечити.
– Так. Хороша. Ви не кинули справу, навіть коли я дав чітко зрозуміти, що хочу, аби ви зупинилися та пустили все на самоплив. Небагато адвокатів за призначенням вчинили б так само, як ви. Вони б сказали «ага, та байдуже» й пішли би до наступного невдахи, якого визначить суддя. Ви вчинили не так. Ви розказали мені, яких заходів збираєтеся вжити, і коли я попросив вас облишити це, то все одно зробили по-своєму. Якби не ви, я б уже рік лежав у могилі.
– Ми не завжди отримуємо те, чого хочемо, Джордже.
Галлас злегка посміхнувся.
– Кому вже знати, як не мені. Хоча тепер я розумію, що не все так погано. В основному через Курячий загін. Мені подобається там гуляти. Подобається відчувати на обличчі подих вітру, бодай і холодного. Я люблю запах трави у преріях, люблю дивитися на повний місяць, який буває видно вдень. Чи на оленів. Вони інколи стрибають там, на гірському гребені, ганяються одне за одним. Буває, я сміюся вголос.
– Життя може бути хорошим. За нього варто боротися.
– За чиєсь життя – так, звісно. Не за моє. Але я все одно дякую, що ви за нього боролися. Я ціную вашу відданість. Тому розповім вам дещо, чого не став говорити в суді. Розповім, чому не став подавати жодних апеляцій… хоча не зміг заборонити вам зробити це за мене.
– Апеляції, що подаються без участі скаржника, не сильно впливають на рішення суду в цьому штаті. Та й у Верховному Суді також.
– А ще ви були дуже ласкаві, що навідували мене, тож дякую вам і за це. Небагато людей виявлять стільки доброти до засудженого, який убив дитину, але ви вчинили саме так.
І знову Бредлі забракло слів. За останні десять хвилин Галлас наговорив більше, ніж за всі їхні зустрічі протягом довгих тридцяти чотирьох місяців.
– Я не можу вам заплатити, але можу розповісти, чому я вбив того хлопчика. Ви мені не повірите, але я все одно розкажу. Якщо ви не проти послухати.
Галлас зиркнув крізь отвори в подряпаному склі та всміхнувся.
– А ви не проти, так? Бо вас непокоять певні речі. Обвинуваченню й діла не було, але ви дещо помітили.
– Ну… так, виникли деякі питання.
– Але я його вбив. У мене був револьвер сорок п’ятого калібру, і я випустив у того хлопчика всі набої. Свідків також вистачає, і ви самі розумієте, що подання апеляцій просто відстрочило би неминучу смерть на три, чотири, може, шість років, навіть якби я брав активну участь у процесі. Ваші питання бліднуть на тлі невблаганного факту – зумисного вбивства. Чи не так?
– Можна оскаржити рішення суду через обмежені розумові можливості, – сказав Бредлі, нахиляючись до скла. – Іще є шанс. Іще не пізно, навіть зараз. Не зовсім пізно.
– Апеляції на підставі божевілля рідко допомагають після оголошення вироку, містере Бредлі.
«Ніяк не хоче переходити на „ти“, – подумав Бредлі. – А стільки часу минуло. Він до самої смерті називатиме мене містером Бредлі».
– «Рідко» не означає «ніколи», Джордже.
– Ні, але я не божевільний і ніколи