Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:
Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек,
Довго йтимеш ти туди,
Довше ще назад іти.
«Не те щоб він зовсім співав, – подумав Джек, – радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.
Довго-довго хлопцю йти,
Довше лиш назад брести.
Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.
– Чому ти називаєш мене так? – запитав Джек. – Чому я – Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?
Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними – неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.
З Каліфорнії дорогу хлопчик подолав,
Йти назад потрібно – він іще не знав, —
співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.
І минувши довгий шлях,
Бідний Джек піде назад…
– Що? – запитав Джек. – Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок – чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.
На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:
– Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?
– Зустрічалися раніше? Де це було?
– У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.
Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.
– Ходімо шукати мій маленький офіс, – мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.
Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними – Спіді виглядав років на двадцять.
А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із