Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
тканиною.
Бильця м’якого крісла виглядали так, ніби об них точили кігті декілька поколінь котів: випатрані жмутки наповнювача стирчали з підлокітників, ніби пасма волосся; на спинці шкільного стільця було складне графіті з видряпаними ініціалами. Меблі зі звалища. В одному з кутків розташувалися два охайних стосики книжок у м’яких обкладинках у фут заввишки, а в іншому виднілася квадратна кришка дешевого програвача, обтягнута штучною крокодилячою шкірою. Спіді кивнув на обігрівач та промовив:
– Прийшов би ти сюди в січні або лютому, хлопчику, зрозумів би, навіщо він мені. Холодно! Бр-р!
Та Джек уже розглядав малюнки, причеплені до стіни над обігрівачем та ящиками з-під апельсинів. На всіх малюнках, крім одного-єдиного, були оголені кралі, вирізані з чоловічих журналів. Жінки, груди яких були завбільшки з їхні голови, стояли, спершись на незручні дерева та розставивши колоноподібні, натреновані ноги. Їхні обличчя видавалися Джекові водночас чарівними й хижими – неначе ці жінки хотіли б відкусити шматочок його шкіри після поцілунку. Деякі жінки були не молодшими за його маму, а інші здавалися лише на кілька років старшими від нього самого. Джек пожадливо розглядав цю спраглу плоть – молоду й не дуже, рожеву, шоколадно-коричневу, медово-золоту, яка, здавалося, жадала, аби Джек доторкнувся до неї, – він чудово розумів, що Спіді Паркер стоїть за спиною і спостерігає за ним. А тоді, посеред фотографій оголених жінок, хлопчина побачив краєвид, і на мить йому перехопило подих.
Це також була фотографія; і також здавалося, що вона хоче, аби до неї доторкнулися – так, ніби вона була тривимірною. Широка трав’яниста рівнина – настільки зелена, що від яскравості аж боліли очі – простягалася до низького й пологого гірського хребта. Над рівниною й горами височіло глибоке, прозоре небо. Джек майже відчував свіжий аромат цього краєвиду. Він знав це місце. Хоч ніколи направду там і не був, але знав. Це була одна з місцин Дивовиддя.
– Притягує погляд, правда? – запитав Спіді, й Джек пригадав, де перебуває.
Євразійка, повернувшись до камери спиною, випнула сідницю у формі серденька й посміхнулася йому через плече. «Так», – подумав Джек.
– Справді лепське місце, – вів далі Спіді. – Це хвото я причепив сам. А дівчата зустріли мене, коли я сюди переїхав. Мені не стало духу познімати їх зі стіни. Вони ніби нагадують мені про ті часи, коли я мандрував шляхами.
Джек вражено глянув на Спіді, і старий підморгнув йому.
– Ти знаєш це місце, Спіді? – запитав Джек. – Тобто чи знаєш ти, де воно?
– Може, так, а може, й ні. Може, то Африка – десь у Кенії. А може, лише мої спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрівнику. Вибери зручне крісло.
Джек повернув стілець так, щоби бачити фотографію з Дивовиддя.
– Це Африка?
– Може, і щось поближче. Певно, туди можна дістатися – дістатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю місцевість.
Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув