Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
«американських гірок» і зачиненими на замок кіосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який він – край світу.
Спіді закинув голову та заспівав своїм чистим, мелодійним голосом:
– Добре я награвся… у містечку цьому… гарно було тут… літо вже згасає і сніги грядуть… і сніги грядуть, так, я відчуваю… мандри мене ждуть…[40].
Він замовк і поглянув на Джека.
– Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?
Страх охопив хлопчика до самих кісток.
– Гадаю, що так, – сказав він. – Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?
– Можеш, – серйозно промовив Спіді.
– Але…
– Ох, є ціла купа «але», – сказав Спіді. – Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?
– Так.
– Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?
Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.
– Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?
– Ти пішов, – промовив негр і різко ляснув долонями. – Ось так от.
Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.
– Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, – сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.
Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.
– Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.
– І воно там?
– Еге ж.
– Воно може допомогти моїй мамі?
– Їй… та іншій.
– Королеві?
Спіді кивнув.
– Що це? Де воно? Коли я…
– Збав оберти. Не жени. – Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. – Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.
– Не дозволено? – спантеличено перепитав Джек. – Хто…
– Ну ось ти знову, – буркнув Спіді. – Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…
– Слоут.
– Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.
– Але ж він дійматиме мою маму, – кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. – Ти не знаєш його. Він…
– Я його знаю, – спокійно заперечив
«Мандри мене ждуть» («Gotta Travel On») – пісня американського кантрі-співака Біллі Граммера, яка 1959 року опинилася на верхівці чартів як кантрі, так і поп-музики.