Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
що ж, – відповів інший. – Байстрюки самі плодять байстрюків – ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.
У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху – Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.
– Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! – долучився третій голос. – Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.
Бурмотіння.
Ще один приглушений вибух сміху.
Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.
Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.
– Ти достатньо почув? – запитав капітан. – Нам потрібно йти. – Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.
Твої інструкції, накази чи щось там іще – це… ага, йти на захід, правильно?
«Він змінився, – подумав Джек. – Змінився двічі».
Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?
Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.
До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.
«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, – подумав Джек. – Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»
– Ходімо, – наполягав капітан. – Заради Джейсона, ходімо.
– Заради кого? – тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша – з грубої парусини, що тхнула пліснявою.
– Це не той шлях, яким ми прийшли, – прошепотів Джек.
– Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, – прошепотів у відповідь капітан. – То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?
– Так. – Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.
– Озмонд, – сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він